Це супергерой з розумовими надздібностями й феноменальною пам’яттю. Мікс геніальності й фантастичної працездатності.
Іван Якович вільно володів 14 мовами. Написав понад 5 000 праць. Щороку видавав 5-6 книжок.
Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поема «Мойсей», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя».
Пережив три арешти.
У 1893 році Франко захистив у Відні докторську дисертацію.
Якою ж він був людиною?
Цікавою та неординарною!
Малий вчився так, щоб знань вистачило підробляти репетиторством, а на зароблені гроші купував книжки, читав, учився, заробляв і т.д. Ще юнаком зібрав фантастичну бібліотеку українських і європейських авторів, став ходячою енциклопедією і фінансово незалежним красунчиком.
Друзі-гімназисти розказували, що Франко після годинної лекції вчителя міг дослівно її переказати. Знав напам’ять всього товстелезного Кобзаря, домашку з польської робив у віршах, почав писати свої вірші, прозу і історичні драми, перекладав Гомера і Софокла.
Іван Якович смачно готував каву, обожнював риболовлю та любив ходити по гриби. Донька Анна писала: “Присмажені гриби з молодою картоплею були улюбленою стравою тата”.
Іван Франко був претендентом на здобуття Нобелівської премії з літератури: його кандидатуру запропонував професор та доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Відомо про дві причини, чому Іван Франко так і не став лауреатом. Перша – лист від Застирця прийшов надто пізно, коли список номінантів уже був затверджений. Друга – смерть Івана Франка (за правилами Нобелівського комітету премія вручається тільки живим претендентам).
Іван Якович “відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток”. Письменник одягав вишиту сорочку і в будні, і в свята. Саме Франко був тим, хто започаткував тренд “вишиванка під піджак”! Тобто став зачинателем нової моди: поєднав вишиванку із класичним європейським костюмом.
Поховали Івана Яковича в чужому склепі у Львові, на Личаківському кладовищі. І лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам’ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».
