6 січня народився Василь Стус

Сьогодні виповнюється 86 років від дня народження визначного українського поета, перекладача, літературознавця, публіциста й правозахисника  Василя Стуса.

Людина рідкісного таланту, що обрала долю борця.

13 років із відміряних йому долею 47 він провів у радянських таборах. Але навіть у найтяжчі хвилини життя поет твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що його почує Україна. І ця його непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозірливішою за розпачливе примирення з дійсністю багатьох із нас.

Його поезія лунає в Україні і за її межами, її почули, в неї вслухаються і будуть слухати...

 Національну премію імені Т.Г. Шевченка і звання Героя України Василь Стус отримав посмертно.

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годі чи пора...
Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

Василь Стус

1964

Художник Володимир Слєпченко (Київ)

Марко Вовчок. Таємнича зірка

22 грудня виповнюється 190 років з дня народження Марії Олександрівни Вілінської (Марка Вовчка) – української письменниці та перекладачки (1833-1907). ЇЇ називають «українським Жорж Сандом», вважають «фатальною жінкою».

Іван Франко писав: "Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова", - 

Марія Вілінська походила із збіднілої дворянської родини. Рідною мовою письменниці була російська, втім найширшого визнання вона отримала з часу виходу в світ низки творів, написаних українською мовою. Вважається, що саме її чоловік, етнограф та фольклорист Опанас Маркевич прищепив письменниці любов до української мови та культури, втілені авторкою на сторінках її літературного доробку.

Авторський спадок Марка Вовчка сформовано тритомною збіркою творів «Народних оповідань», опублікованих впродовж 1857-1865 рр. Твори Марка Вовчка за життя були перекладені багатьма європейськими мовами, а французька редакція повісті "Маруся" отримала нагороду Французької Академії і стала класичним твором французької дитячої літератури, витримавши майже двадцять видань.

У 17 років Марія вийшла заміж за українського етнографа, фольклориста Опанаса Марковича і виїхала в Україну.

Марко Вовчок знала близько 10 мов, вільно володіла французькою, англійською мовами. Вона багато перекладала. Перелік перекладених нею творів склав би цілу бібліотеку зарубіжної літератури.

Невичерпним джерелом творчості для Марка Вовчка був Шевченків "Кобзар". Вона вважала Шевченка літературним батьком, ідейним спільником.

"Яке величне, прекрасне створіння ця жінка," - писав про неї Тарас Шевченко, а ще називав "кротким пророком та донею".

Завдяки літературній діяльності Марка Вовчка значно зросла роль української літератури в 40-60 рр.ХІХ ст.

Версія виникнення псевдоніму М. Вілінської – прізвище її першого чоловіка Марковича. Згодом письменниця познайомилася з Пантелеймоном Кулішем, який вигадав "Марко Вовчок", поєднавши прізвище чоловіка Марії з її "вовкуватістю" у спілкуванні. Попри славетний псевдонім, який наразі знає майже кожен українець, сама письменниця люто ненавиділа це "прізвисько".

Сучасники підтверджували, що у спілкуванні Марія була небалакучою, "вовчкуватою". Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, згадувала про неї: "…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її "Вовчком", що вона наче злякана, мовчуща!"

Марія ніколи не заперечувала вигадки про себе і не спростовувала публічно помилки стосовно її біографічних даних. Письменниця була впевнена, що біографію людини варто писати тільки після її смерті. Вона ніде не друкувала свого портрета до 1902 року.

Останні роки життя Марко Вовчок мекшала на Кавказі. Вона прожила 73 роки, виглядала теж досить молодо, як на свій вік. Померла від раку мозку на Північному Кавказі в передмісті міста Нальчика, де й похована.

Чоловіки нею захоплювалися, боготворили, кохали й проклинали. Через неї накладали на себе руки. Жінки пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко, який був молодший на 17 років. Серед дослідників існує думка, що твори Марка Вовчка, написані українською мовою, – зовсім не її пера, а авторства Опанаса Маркови­ча, чоловіка письменниці. Зокрема, так думають про «Народні оповідання», «Інститутку», «Невільничку», «Кармелюка» та інших.

Микола Куліш - талант нелегкої долі

18 грудня 1892 року у селі Чаплинці, що на Херсонщині, народився самобутній український драматург, яскравий представник Розстріляного Відродження, талановитий письменник, режисер Микола Гурович Куліш. Його п’єси нічим не поступаються кращим світовим зразкам.
Дитячі роки хлопця були важкими, та це не завадило йому прославитися на весь світ. Народився майбутній письменник у сім’ї наймитів, тому з п’яти років теж наймитував. Змалечку проявив себе здібною дитиною, мав чудову пам’ять. У 1906 померла мати Уляна, полишивши чоловікові-удівцю, окрім 13-річного сина, ще двох малих дочок – Ликеру та Явдоху- шести і одного року від народження.
Після смерті матері , батько одружується вдруге та починає пиячити. Бачачи, як в Миколі помирає талант, учитель церковно-парафіяльної школи Володимир Пилипович Губенко зібрав у селян 100 карбованців, щоб хлопець зміг навчатися в Олешківському училищі. Володимир Губенко запевнив батька Куліша, що його син особливий і повинен навчатися далі.
Під час навчання в Олешкові Микола Куліш мешкав у свого приятеля по училищу Антона Алейникова, який так згадував той час: «Куліша привела до хати наша мати. Вона казала, що цього хлопчика помітила на Базарному майдані в передвечір'я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитися, привела до себе додому… Ми всією родиною, 9 душ, жили в одній великій кімнаті, спали на полу, а Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою». Там вперше він складає сатиричні віршики.
Микола Куліш мав доволі різку вдачу і групував навколо себе мислячих людей. Через це мав неабиякі проблеми із керівництвом різних установ. Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав з автобіографії «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству». Втім, це не завадило йому вступити до Олешківської прогімназії, яку він теж не закінчив. Щоправда, цього разу навчальний заклад закрили.
Перша п’єса Куліша «На рыбной ловле» була написана у 1913 році.
У 1914 році він знайомиться з Антоніною Невеллів, яка через рік стане його дружиною. Навчився грати на скрипці, мандалині та геліконі. Створив сімейний оркестр.
У роки Першої світової війни був на посаді начальника штабу Першого селянського радянського Дніпровського полку. Пише свою перш п’єсу «Патетична соната».
Микола Куліш бачив страшну трагедію голоду в українських селах 1921 року. Побачене він виклав у драмі “97”, завдяки їй він і став популярним. У 1925 році “97” було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США.
У 1925 році переїжджає до Харкова, де знайомиться з найвидатнішими письменниками України Миколою Хвильовим, Остапом Вишнею... У Харкові Микола Куліш займався активною громадською діяльністю, спочатку став членом «Гарту», 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки». Тісно співпрацював з Миколою Хвильовим, а з талановитим режисером Лесем Курбасом створив новий український театр.
Микола Куліш дуже шанував Леся Курбаса, вважав його видатним мислителем та режисером, аналітиком літератури і мистецтва. Їхня дружба тривала 8 років і мала не лише вплив на самого Куліша, а й на становлення українського театру у першій половині ХХ століття.
У грудні 1934 року, на похороні його друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено в приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН. 

Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими засуджений до 10 років заслання в таборах. 

Тримали його на Соловках як небезпечного злочинця: у суворій ізоляції (позбавили права на прогулянки та медичну допомогу). Захворів на туберкульоз і 3 листопада 1937 року письменника було розстріляно в урочищі Сандармох (Карелія).Тоді було розстріляно 1111 осіб. Місце вбивства українських класиків було виявлено лише 1997 року.

Останній лист від чоловіка Антоніна Куліш отримала 15 червня 1937 року. Вона писала листи і надсилала посилки чоловікові до кінця 1939, доки не надійшло повідомлення, що адресат вибув.
Микола Куліш засновник нової течії у драматичному мистецтві. На твори Куліша знято багато фільмів.
Літературною діяльністю Микола Куліш займався все своє життя: проживши 44 роки, 30 з них він писав, причому навіть перебуваючи у засланні.
Тексти першого та останнього творів письменника  «На рыбной ловле» та «Такі» були вилучені в Миколи Куліша під час арешту і тому вважаються втраченими.
Останній лист від чоловіка Антоніна Куліш отримала 15 червня 1937 року. Вона писала листи і надсилала посилки чоловікові до кінця 1939, доки не надійшло повідомлення, що адресат вибув..

Микола Хвильовий. Талант, що прагнув до зір

Микола Хвильовий, справжнє прізвище Фітільов, — український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження

Народився він 13 грудня 1893 року на території сучасної Сумської області в селищі Тростянці.

Про дитинство, сім'ю і взаємини з батьками

Микола був бентежною дитиною й підлітком.

Батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду й через свою революційну діяльність змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село. Як писав сам Хвильовий у "Короткій біографії", його батько був народний учитель, народник, мрійник та "у вищому ступені безалаберна людина"

Через це й через зловживання алкоголем, мати Хвильового розлучається з батьком і разом з дітьми, Миколою та його трьома сестрами і братом 1904 або 1905 року переїхала до сестри на хутір Зубівка. Саме подружжя Смаковських, тітка й дядько, у яких вони оселилися, а також ще одні материні родичі – подружжя Савичів — найбільше вплинули на освіту й формування світогляду Миколи. У Савичів не було дітей, тож уся любов дісталася Миколі; про близькість цих родинних взаємин свідчить і те, що пізніше, у середині 1920-х, Хвильовий забере до себе тітку, на тоді удову).

Щодо дитинства Миколи відомо дуже мало подробиць, окрім спогадів, що він дуже любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер. Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.

Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. На це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його “шалений” характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту.

У підлітковий період до становлення майбутнього письменника долучився батько, який тоді вчителював у Краснокутській ремісничій школі. Він познайомив Миколу з російською класичною літературою, зокрема народницькою, а також – з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще його вплив позначився на інтересі до революційних ідей.

У юнацькі роки Микола Фітільов захопився модним тоді Горьким і естетикою так званої “бродячої Русі”. Тож став волоцюгою, ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Коли була оголошена мобілізація, він повернувся на Харківщину, і батько влаштував його працювати в ремісничій школі.

Таким було його життя аж до початку Першої світової війни, поки майбутнього письменника призовного віку не заскочила загальна мобілізація.

Участь у Першій світовій

За свідченням самого Хвильового, на початку 1915 року він пішов добровольцем на війну й у складі маршової роти був відправлений на фронт. Служив рядовим у 325-му Царевському полку, разом з яким його шлях пролягав через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчився в Румунії.

"3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки Голгофи в квадраті", — так писав Хвильовий про свою участь у Першій світовій війні.

Лютнева революція 1917 року застала Миколу Хвильового в Румунії.

Після Жовтневого перевороту й розпаду Російської імперії він повернувся на батьківщину, де взяв активну участь у встановленні радянської влади у Слобідській Україні. Воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до КП(б)У й у складі політвідділу кінного корпусу продовжував службу на Кавказі.

Багато трагічного сталося з ним за цей час — загинув брат, комуніст-більшовик, Олександр Фітільов, найближчий помічник Хвильового швидко розчаровується в новій владі й пристає на іншу сторону, в одному з боїв гине весь його полк, а самого Хвильового кілька разів його арештовували й засуджували до страти, й лиш випадковості рятували йому життя.

У перший раз це була раптова перестрілка, під час якої Хвильовий тікає (решта арештантів були розстріляні), другий раз — від смерті порятувала "молоденька, чорноока комуністка", принаймні так переповідав ці події сам Микола Хвильовий.

Тією дівчиною була Юлія Уманцева, яку він через багато років зустріне в Харкові й котра згодом стане його другою дружиною.

Письменник!

Усе змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу, куди його завела служба, до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют — в журналі "Знання" за 1920 рік з’являється вірш "Я тепер покохав го́род…" за підписом "Стефан Кароль".

Більше того, письменник кардинально міняє своє життя й складається враження, що зі змінами псевдонімів (згодом він зупиниться на прізвищі "Хвильовий") він намагається викреслити свій "фітільовський період".

Щодо цього цікавий момент відзначав сучасник Хвильового Григорій Костюк, який писав, що Хвильовий зайвий раз не згадував свого військового минулого:

"Від кінця 1929 року до смерти Хвильового 13 травня 1933, я особисто був близький до вужчого середовища Хвильового. При тій чи іншій нагоді я чув різні пригадки про офіцерство й уенерівство Панча, про гайдамацтво Сосюри, його розстріл денікінцями й урятування чудом, про офіцерство й протиденікінське партизанство Куліша, про героїчний рейд Досвітнього в польське запілля, арешт і визволення, про санітарну службу гімназиста Смолича в армії УНР і УГА під час тифозної пошести 1919 року і щось подібне про багатьох інших.

Але про Хвильового — ні про організатора й воєнного керівника повстанським загоном, ні про його збройний виступ супроти військ УНР, ні про його якусь причетність до ЧК, ні про його комісарство в дивізії, — тобто про факти, які б мали його дуже підвищувати в очах офіційного радянського і партійного читача, — нічого не говорилося".

Про життєву драму, кохання і дочку

З Катериною Гащенко Хвильовий одружився в 1920 році, а наступного року народилася донька Іраїда.

Богодухів став тісним для Хвильового, і він переїхав до Харкова. Отримав кімнату в гуртожитку (нині – Палац праці). Катерина якось приїхала до нього, Миколи не було, а натомість, у його кімнаті застала якусь жінку. На цьому шлюб Миколи Фітільова й Катерини Гащенко закінчився.

Колишня дружина заборонила Хвильовому спілкуватися з донькою. І коли вдруге вийшла заміж, переписала дитину на прізвище нового чоловіка. Рідна донька Миколи Хвильового все життя прожила як Іраїда Дмитрівна Кривич.

Материна рідна сестра Євдокія Гащенко якось розповіла Іраїді, що її батько – не Дмитро, а Микола Хвильовий, показуючи хрестоматію з його портетом.

Хвильовий прагнув спілкування з донькою, але отримував відмови від колишньої дружини. Іраїда Дмитрівна згадувала такий епізод: у підлітковому віці вона займалася музикою, а Хвильовий вирішив зробити їй подарунок, купив великий білий рояль. Вони якраз тоді з матір’ю й вітчимом жили в Харкові. Так-от, той рояль везли через усе місто, утім, Катерина не дозволила дочці прийняти подарунок – і дорогий інструмент залишився на вулиці.

Донька, як і раніше її рідний батько, воювала – у роки Другої світової війни пішла доброволицею на фронт.

З другою дружиною Юлією Уманцевою Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. Вона стала прототипом головної героїні твору “Кіт у чоботях”.

У неї також була донька – Люба. І саме Любі Уманцевій, яка росла з Хвильовим, письменник заповів авторське право на свої твори.

У 1919 році Хвильового заарештувала НК (чекісти) – і справа йшла до трибуналу. Утім, від смерті його врятувала саме Юлія Уманцева, яка там працювала. Досвід ув’язнення в НК дав матеріал для його творчості.

Уже згодом вони перетнулися в Харкові й одружилися. Особливих відомостей про їхнє подружнє життя немає. У квартирі на вулиці Римарській їх жило четверо: Микола, Юлія, донька Люба й тітка Хвильового, дружина поміщика Савича.

Коли Хвильовий застрелився, донька Іраїда пішла на батьків похорон. Бабуся Єлисавета, мама Хвильового, їй сказала: “Ти за життя його не цілувала, то поцілуй хоч перед тим, як поховають”.

Цей спогад, як і фотографії з похорону, знімає питання спекуляцій щодо “матеревбивства”. Мовляв, новела “Я (Романтика)” – автобіографічна, і письменник застрелив свою матір. Насправді ж вона його пережила.

Про характер, одяг і поезію 

У Хвильового був істеричний характер, він “заводився” з пів оберта. І специфіка ведення ним полеміки в так званій великій літературній дискусії теж свідчить про його вибуховий неврівноважений характер.

З іншого боку, Хвильового любили. І якби його характер був геть нестерпним, не було б такої підтримки, і він не був би лідером. Хоча були епізоди, коли в нього то не складалися взаємини з Василем Елланом-Блакитним, то він розсварився зі Сергієм Пилипенком, або ж коли близько товаришував із Валер’яном Поліщуком, а потім просто-таки заповзявся його словесно нищити.

 Хвильовий не любив, коли хтось поряд теж проявляв лідерські риси.

Він мав коло комфортних для нього людей. У них були спільні зацікавлення, як-от література й полювання. Саме це коло створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті. Завдяки їм ми маємо явище, яке називаємо “червоний ренесанс” / “розстріляне Відродження”.

Водночас, не варто применшувати роль його опонента Сергія Пилипенка. Це були дві ключові фігури в Харкові. Якщо порівнювати їх, то для Пилипенка було характерним стратегічне мислення: реалізована ним концепція, зрештою, дала українській культурі шістдесятників, він заклав підвалини розвитку української культури в радянських умовах – і результати проявилися за 30 років.

Цікаво, що саме Пилипенко видав окремою книжкою першу серію памфлетів Хвильового, розуміючи, що порушені питання дуже важливі для розвитку культури й нації. І це при тому, що першою мішенню був якраз він зі своїми підопічними. Це – промовистий факт їхніх взаємин.

Найближче коло Хвильового – мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Потім це відіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі твердили, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів.

Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.

У Хвильового є вірш “Блакитний мед”, і я довго думав, що це дуже цікавий поетичний троп. Але виявилося, що блакитний мед існує, і коли він служив на північному Кавказі в Другій кінній армії, то міг бачити його. Це – мед із плантацій цикорію – він має відтінок блакитного кольору. Я дізнався це, коли дядько передав мені баночку меду, щоби мені краще працювалося над п’ятитомником Хвильового. І це було для мене відкриттям.

Із цим віршем пов’язана ще і прикра річ. Коли в 1990 році готували двотомник Хвильового, то чи упорядники, чи технічні працівники перекрутили одне слово. За правописом 1920-х років, грецька столиця писалася “Атени” (у вірші йдеться про давню Грецію, море), натомість у друк пішло “антени”. І понад 30 років читачі в Україні читали спотворену поезію.

Хвильовий був за кордоном, лікував туберкульоз. Він жив в Австрії, був у Німеччині. Приблизно в той час вийшли і твори Хвильового німецькою. Є свідчення про його відвідини Франції, але щодо їхньої правдивості є сумніви. Утім, замість того, щоби насолодитися перебуванням у Відні, Хвильовий був думками в Харкові, бо якраз тоді посилився тиск на ВАПЛІТЕ, а число однойменного журналу з другою частиною його роману “Вальдшнепи” було конфісковане.

Романтик, авангардист... й український націонал-комуніст

Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. У літературі він від початку починає шукати шляхи самостійності й окремішності організації саме українського літературного процесу — і спочатку це збігалося з політикою українізації, проголошеної партією в 1923 року.

Важко переоцінити роль Хвильового в створенні й діяльності об'єднань українських письменників того часу — це і Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і "Гарт", згодом студія "Урбіно" та врешті ВАПЛІТЕ.

"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник", — так у 1928 році писав літературознавець Володимир Коряк.

"Геть від Москви!"

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло "Геть від Москви!", вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитися від копіювання російської культури за "московським шаблоном".

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет "Україна чи Малоросія?" (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: "Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги".

Визначальною у памфлеті є думка:

"…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…".

Тоді про Хвильового говорили, що він "той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі". Про це пише літературознавець Григорій Костюк після першої зустрічі з письменником:"Непоказна середнього зросту, щупленька, зі  смуглявим обличчям людина. Я глянув і остовпів. Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?"

Хвильовий говорив і про українську державність: "Україна доти буде пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу".

І про російську мову теж висловлювався:

"Виховувати пролетаріят виключно на російській мові — це значить, робити із нього "перевертнів-хахлів" з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державности ми позбавляємось примусової русифікації..."

"Дайош Європу!"

Треба відзначити, що Хвильовий не лише відрікався від шляху на Москву, а й показував напрямок руху — до Європи.

Його памфлети серій "Камо грядеши?" (1925), "Думки проти течії" (1926), "Апологети писаризму" (1926) відстоювали рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло "Дайош Європу!" було у першу чергу літературним, але цікаво, що в 1927-28 роках письменник побував на лікуванні в Берліні й Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.

"Микола Хвильовий фактично був лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Хвильовий розробив емоційну, але обґрунтовану концепцію культурної політики для європейської нації, яка стосувалась певних середовищ", – каже в інтерв’ю Радіо Свобода письменниця Оксана Забужко.

Як вважає письменник Сергій Жадан, гасла Хвильового майже столітньої давнини виявились якраз напрочуд дуже потрібними для сучасної України.

"Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт, і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні, формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу", – говорить Сергій Жадан.

Репресії

Після цих висловлювань і гасел у 1926-му Йосип Сталін році ініціював боротьбу з так званим "хвильовізмом". Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.

Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи викликали жорстку реакцію Кремля. Постановою політбюро ЦК КП(б)У від 15 травня 1927 літературна дискусія була припинена. Її ініціатори, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.

Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично питає:

"Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?"

Дослідник Хвильового, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період: "Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежесовано. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба.

І тут саме заарештовують його близького приятеля Михайла Ялового. Хвильовий розуміє: невдовзі так буде з ним. Він зазирає у прірву і знаходить вихід: вибудовує драматургію високого і страшного спектаклю, яким кине виклик всім. Мішенню він не буде, не дочекаються, і він сам ставить крапку у своєму житті ­­– 13 травня 1933".

Смерть

Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично й морально розбитим.

В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників "Слово", Хвильовий покінчив життя самогубством.

Твори та ім'я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.

Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували "парк культури й відпочинку".

"Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом" — пише Юрій Шаповал.

Сьогодні в Україні Хвильового пам'ятають, читають і перевидають. Наостанок згадаємо цитату митця, яка з роками лише набуває актуальності для українського народу: "Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру".

Більше про соціально-політичні та художньо-естетичні погляди Миколи Хвильового можна почитати в нарисі Ростислава Мельникова.

Джерело 

Григорій Сковорода: апостол добра, справедливості, совісті й любові

3 грудня 1722 року в Чорнухах, що на Полтавщині, народився невтомний мандрівник, письменник, музикант і філософ Григорій Сковорода. Його ім’я відоме на весь світ, його твори читають і перечитують, ним захоплюються і наслідують ось уже 301 рік. Фрази з його філософських творів, байок та афоризмів стали крилатими і проходять крізь століття.

Григорій Сковорода народився у вільній козацькій родині, дух свободи він відчував змалечку. Батько Сава Сковорода був козаком, а в мирний час продавав вино та займався шинкуванням.

Коли хлопчикові виповнилося сім років, його віддали до дяківської школи. Григорій гарно співав, а тому був першим співаком в церковному хорі. У ті часи це було досить престижно. Також Григорій любив грати на сопілці й навіть вмів майструвати їх самостійно. Цей інструмент завжди був у нього за поясом, тому й на портретах Сковороду дуже часто зображують із сопілкою. Ще він вмів грати на скрипці, флейті, бандурі, лірі, гуслях. В одному зі своїх творів Сковорода писав: “Музика – це втіха в журбі та розрада“.

За свій неабиякий хист до науки Сковорода вже у 12 років вступив на навчання до Київської братської школи, яка пізніше стане Києво-Могилянською академією, що вважалася одним із найкращих закладів освіти Європи в XVIII столітті. 

Загалом Григорій вчився з перервами приблизно 15 років, так і не закінчивши повного курсу навчання. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом освіти. Більшість її студентів походила з небагатих сімей. До речі, специфікою тогочасної Києво-Могилянської академії було те, що вона давала освіту, але не готувала до якоїсь конкретної професії. Студенти могли залишити її будь-коли, а потім повернутися до навчання за рік-два або й десять. Це часто було зумовлено тим, що вони змушені були заробляти собі на життя. От і Сковорода не втрачав жодної можливості: спочатку пройшов відбір до придворної капели й поїхав до Петербурга, а потім отримав рекомендацію до Токайської комісії, що дала йому змогу побачити Європу. 

Під час навчання та мандрівок філософ вивчив вісім іноземних мов: латину, грецьку, польську, німецьку, французьку, італійську, давньоєврейську, а також знав угорську. Він не просто міг спілкуватися ними, а й писав твори й листи. 

Під час навчання в Києво-Могилянській академії 19-річний Григорій пройшов конкурсний відбір і став співаком у придворній капелі. Тож Сковорода перервав навчання і поїхав до Санкт-Петербурга. У придворній капелі Сковорода співав в операх, літургіях, на різних урочистостях. Там він розкрився ще і як композитор та отримав чин придворного уставника (людина, яка могла керувати хором), а в православних церквах “Херувимську пісню” співали за нотами Сковороди. Але й тут, попри можливість швидкої кар’єри, він не затримався. 

Пробувши в хорі два роки, Григорій не витримує й знову повертається до Києво-Могилянської академії. Згодом Григорій вирішив пізнати для себе Європу, тому прийняв запрошення долучитися до комісії із закупівлі токайських вин для царського столу. Григорія взяли як перекладача та людину, яка добре обізнана в музиці. Так він потрапив до Угорщини, у місто Токай. Також Григорій побував у Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, а за деякими переказами ще й в Італії. Він відвідував лекції як вільний слухач у різних закордонних університетах. 

Завдяки знанню мов, міг легко спілкуватися із викладачами та заводити нові знайомства. Саме під час подорожі Європою Сковорода сформувався як філософ. Тоді він почав глибоко вивчати Біблію, заглибився у філософію Сократа, Платона, Аристотеля тощо.

 До речі, переказ про те, що Сковорода завжди носив із собою Біблію є малоймовірним. У своїх творах він цитує так звану Єлизаветинську Біблію, яка важила понад 10 кг, тому він фізично не міг носити її із собою. Однак Святе Письмо Сковорода знав напам’ять. 

Свою кар’єру педагога філософ Сковорода почав у 1753 році в Переяславському колегіумі, де викладав поетику. Там він відзначився своєю демократичністю, не карав учнів та не бив різками. Він вважав, що примус завжди відштовхує, а навчання має бути “самоохотним”. Сковорода прагнув, щоб учні навчилися мислити та аналізувати. З такими прогресивними поглядами церковне середовище ніяк не могло змиритися, тому в Сковороди часто виникали конфлікти з адміністрацією закладів. Були випадки, коли його навіть звільняли. 

Григорій Сковорода був талановитим педагогом, адже міг викликати любов до науки навіть у малого й розбещеного Василька, сина поміщика Степана Томари, до якого Григорія приставили як домашнього вчителя. Сковорода навчав хлопця грамоти, співів, арифметики. Його головним завданням було розкрити внутрішній світ дитини, зрозуміти його. Сковорода був переконаний, що навчання – це теж “сродність” (природний нахил), і не варто мучити нею проти волі. 

Сковорода був вимогливий до своїх учнів, щоб стимулювати їх до самовдосконалення, але водночас прикипав до них душею. Його учні Михайло Ковалинський та Василь Томара були найкращими друзями Сковороди впродовж життя. 

Філософ мав власну систему оцінювання – не ставив балів своїм учням. Її він розвинув під час викладання в Харківському колегіумі. Замість балів він давав коротку характеристику: учні, які найкраще знали матеріал, отримували від Сковороди “зверок вострий”, “вельми вострий”, “вострий”; потім йшли оцінки “вельми тямкий”, “досить тямкий”, “тямкий”; хто найгірше знав матеріал, отримував характеристику “тупуватий”, “тупий”, “вельми тупий” і “повне безглуздя”. 

Багато учнів Сковороди змогли досягти успіху. Навіть сама освіта на Слобожанщині, де багато часу провів філософ, розвивалася завдяки його поглядам. Наприклад, Харківський університет, який нині має ім’я В. Н. Каразіна, збудували в основному за пожертви від учнів філософа та його знайомих. Філософ стверджує, що батьки мають простежити, до чого дитина має природний нахил, а вчителі мають цей нахил розвинути, вказати правильний шлях.

Однією з показових педагогічних притч на цю тему є “Вдячний Еродій”. У ній головними героями є мавпа Пішек, яка навчає своїх дітей усьому сучасному, та лелека Еродій, батьки якого дотримувалися природного виховання, розкривали в дитини вже закладені здібності й не силували читати те, що вона не хоче, а вчили вдячності до батьків і до самої природи. Сковорода каже: “Не вчи яблуню родити яблука: уже сама природа її навчила”.

У фіналі історії ми бачимо, як лелека доглядає своїх батьків у старості й вдячний за їхню науку. Натомість діти мавпи Пішека розбіглися хто куди, а вона потерпає від самотності. 

Від 1769 року Григорій Савич обрав шлях мандрівного філософа й подорожував переважно Слобожанщиною до самої смерті. Він мандрував від одного до іншого маєтку тодішньої інтелігенції та своїх знайомих, серед яких були родини Мечникових, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Земборських тощо. Його охоче приймали й у домівках простого народу. Під час таких гостин філософ полюбляв проводити час серед природи, у садку, біля пасіки або джерела. 

Зимував Сковорода переважно в монастирях, хоча сам відмовився від чернецтва та подальшої кар’єри. Вважав, що це забере його свободу. За весь цей час він не мав власного будинку, не створив сім’ї. Але у своїх самообмеженнях філософ почувався вільним від зайвих речей. 

За переказом, коли Катерина II перебувала з візитом на Харківщині, то вирішила поспілкуватися із Григорієм Сковородою. Під час зустрічі вона запитала, чому він їй не вклонився, на що Григорій Савич відповів: “Ти сама хотіла на мене подивитися. А як ти мене роздивишся, якщо я удвоє зігнуся”. Однак за переконанням дослідника Леоніда Ушкалова, це лише легенда. Та навіть це підтверджує неординарність особистості Сковороди, адже про пересічних людей легенд не складають. 

У листах до Михайла Ковалинського Сковорода радив учневі не вживати м’яса, бо воно “розпалює плоть”. Та й сам, за переказами, не вживав м’яса та риби. А деякі легенди стверджують, що їв тільки один раз на добу й лише після заходу сонця. Однак Сковорода не був цілковитим аскетом. Наприклад, він любив токайське вино, а в друзів просив привезти з-за кордону пармезану. Одягався просто, але зі смаком. 

Спав філософ чотири години й прокидався з першими променями сонця. Здоровий спосіб життя і постійні мандри допомогли прожити йому 72 роки. Філософ описує одну містичну подію, яка трапилася з ним у Києві. Під час перебування в місті він відчув трупний сморід, незрозумілу тривогу і вирішив покинути Київ. Уже в дорозі його наздогнала звістка про те, що в місті сталася морова чума й загинуло багато людей. Тоді Сковорода зрозумів, що Бог захистив його і, вочевидь, зберіг його не просто так. 

Легенд, пов’язаних з останніми днями Григорія Сковороди, дуже багато. Хтось пише, що мудрець самостійно викопав могилу й уклав її дубовим листям, а хтось додає містичні розмови, які начебто філософ провадив перед смертю. Але зрештою всі легенди сходяться на тому, що Сковорода відчував, що сили його покидають, тому й уклав реєстр своїх творів, найважливіші з яких позначав 3–4 зірочками. 

За легендами, в останні дні Сковорода здійснив усі необхідні приготування, а ввечері, покинувши товариство, що зібралось у Пан-Іванівці, вийшов на пагорб із заступом, щоб викопати могилу. А вранці, коли господар маєтку прийшов покликати Григорія, то всі побачили, що Сковорода вже спочив вічним сном, відправившись в останню мандрівку. 

Видатний український філософ, мандрівник, педагог, поет відійшов у вічність 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (сьогодні Сковородинівка, що на Харківщині). На надгробку, як і заповідав Сковорода, викарбували напис: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Григорій Савич допомагає визначитися з найголовнішими питаннями: “Хто я?”, “Для чого прийшов у цей світ?”. Ідея сродної праці про усвідомлення свого покликання, про те, що не варто соромитися бути тим, ким ти є. “Усе, що потрібне людині, Бог створив легким”, – стверджує філософ.

Григорій Сковорода намагався знайти секрет щастя. Він говорить, що щастя полягає в самопізнанні: потрібно знайти самого себе і “відкрити для щастя свою теплу душу”. Неважливо, чи людина багата, скільки почестей та чинів вона має, якого вона віку, адже за Сковородою, щастя не залежить від цього.

«Філософія Григорія Сковороди – це філософія гідності, як основної засади життя», – писав український філософ Мирослав Попович. 

Отже, його життя – це філософська творчість, завдяки якій він став культовою фігурою для українців. Загалом Сковорода написав 17 філософських творів і 7 перекладів. Найвідомішими є його твори «Сад божественних пісень», «Жінка Лотова», «Байки Харківські».

Олександр Олесь - лірик, співець кохання, патріот

5 грудня 1878 року народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) Олександр Олесь – талановитий поет і драматург, представник символізму, батько поета й політичного діяча Олега Ольжича. Він писав: “Як іскра ще в тобі горить і згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла”. 

Літературознавці впевнені, що, крім Шевченка, ні до, ні після Олександра Олеся рівних йому по силі поетичного таланту в українській історії не було. Іван Франко порівнював його вірші з музикою, Короленко називав його "українським Гейне", а Леся Українка зізналася, що не може більше писати лірику після Олександра Олеся.

Для України Кандиба був одним із пророків, які тонко відчувають свою країну, її переживання, біль і найменші інтонації. Читаючи вірші Олеся, сучасники навряд чи зможуть повірити в те, що написані вони були за багато років до подій Революції гідності. Він написав і про відродження країни, і про дивовижне відновлення потенціалу армії, і навіть горезвісну європейську "стурбованість" передбачав.

Батько Олеся Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, мати Олександра Василівна доглядала за дітьми. По батьківській лінії майбутній поет походив з чумаків, по материнській – з кріпаків.

У Білопіллі Олександр Кандиба закінчив початкову школу та двокласне училище. Був дуже здібною дитиною, в 4 роки він вже вмів читати. Уперше Олександр написав вірш у дев’ятирічному віці. 

Найкращі роки дитинства, на думку поета, він провів у с. Верхосулка, нині Білопільського району, куди щоліта приїздив до маєтку батьків матері - Василя і Марфи Грищенків. Сім’я рано втратила батька, а згодом помер і батьків брат, дядько Василь, який матеріально підтримував осиротілу сім’ю.  

У 1893 р. Кандиби переїхали до материних родичів у Суми. Олександра Василівна знімала перший поверх будинку на вулиці Петропавлівській. Саме цей будинок поет упродовж тривалого часу вважав за рідний. Звідси 1898 р. він поїхав на навчання до Деркачівської хліборобської школи.

"У 15 років мене віддали в Харківську хліборобську школу, середню школу. Там мої товариші і я стали видавати шкільний журнал «Комету», де я містив свої вірші по-українськи і російськи. Журнал був ілюстрований талановитими образками моїх товаришів. На 4–5 числі у моїх співредакторів відпала охота проводити далі журнал, і мені довелось самому бути і видавцем, і редактором, і автором. На 7 числі, здається, журнал припинив своє істнування".

Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це та прагнучи до знань, він самотужки вивчав болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі.

Писати вірші почав у 15 років, у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перший вірш Олександра Олеся був надрукований у 1905 році в альманасі «Багаття». 

У 1902 році Олександр Кандиба вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за навчання, покинув інститут і працював практикантом на Миколаївському цукровому заводі П. Харитоненка. Там організував театр і виступав у різних п’єсах.

Із власних спогадів: "У 1903 році був на відкриттю пам’ятника Котляревського в Полтаві, де я побачив багато українських діячів із Великої України, і з Галичини. Там я познайомився з Іваном Липою, який зо мною так довго листувався, аж доки не збудив моєї національної свідомости і не переконався, що я вже не буду російським письменником".

Того ж року Олесь став студентом Харківського ветеринарного інституту і під час літніх канікул служив у земстві статистиком, зокрема у Слов’янську, де і познайомився з майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською, яка була слухачкою Бестужевських курсів. Згодом вони побралися. Ще до одруження, під час ро­мантичних побачень, дівчина називала його не Сашком, а Олесем, і на згадку про цей чудовий час любові Олександр Іванович вибрав собі ніж­ний псевдонім Олександр Олесь.

Перша збірка «З журбою радість обнялась» побачила світ у 1907 році і принесла славу молодому поетові. Після виходу книжки він написав дружині: "Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане тобою, зробиться сим­волом кохання?".

За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами. У 1909 році виходить друга збірка “Поезії”, що, як і перша, глибоко пройнята внутрішньою лірикою в поєднанні із суспільними настроями. Цими ж мотивами характеризуються наступні збірки: “Поезія” (1911), “Твори” (драматичні оповідання) (1914), “Поезія” (1917), присвячена національній революції. На думку Миколи Зерова, саме ці книги були найкращими в творчому доробку поета.

З вересня 1909 р. до лютого 1919 р. Олександр Олесь жив у Києві та Пущі-Водиці, працював ветеринарним лікарем на Київських міських скотобійнях, завідувачем відділами закупівлі худоби і коней Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, відділу реквізицій цукру в «Центроцукрі», редактором «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), секретарем редакції газети «Відродження» (до гетьманського перевороту), завідувачем літературного відділу газети «Трибуна», дивізійним ветеринарним лікарем 1-ої дивізії Українських січових стрільців (1918–1919), був членом Українського товариства ветеринарних лікарів (з 1917 р.).

У Києві Олександр Олесь відвідував театри, клуби, де збиралася українська інтелігенція, зустрічався з Лесею Українкою, М. Леонтовичем, М. Лисенком. У 1912 р. подорожує Гуцульщиною, отримує незабутні враження. Олександр Олесь зустрівся з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Франком. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав вірші про свої враження.

У 1919 році Олександр Олесь був призначений до складу дипломатичної місій як аташе в Угорщину. Коли ж в Угорщині була проголошена «диктатура пролетаріату», Олександр Олесь виїздить до Відня. Як гадалося, тимчасово, а виявилося – назавжди. У Києві залишилася дружина з сином. Українська республіка впала, і вже не було куди повертатися. Поет тужив, нудьгував, мучився. 

Він особисто сприяв заснуванню Українського вільного університету (1921), надавши на цю справу в заставу наклад своєї книжки на суму більше 100 тис. крон. Поет друкувався в часописі «Воля», заснував журнали «На переломі» та «Сміх», був одним з організаторів і заступником голови Союзу українських журналістів і письменників, узяв участь у Міжнародному конгресі преси та Конгресі вільної думки, що відбулися 1921 р. у Празі. На чужині оспівував історичне минуле українського народу, захоплювався мудрістю князів Київської Русі, їх хоробрістю і мужністю, любов’ю до рідної землі. Багато творів присвятив дітям.

За кордоном Олександр перевидає свої поезії, редагує суспільно-літературний журнал “На переломі”, видає нові збірки: “На чужині” (1919), “Перезва” (1921), “Кому повім печаль мою” (1931), “Минуле України в піснях. Княжі часи” (1931). Поезія еміграції сповнена тугою, ностальгією за батьківщиною. Вірші збірки “Перезви” мають глибокий сатиричний зміст, адресований українській еміграції, неоднорідній у своїх поглядах. Через двозначність висловлювань книгу критикувала інтелігенція. 

У лютому 1923 р. в Берліні відбулося возз’єднання родини Кандиб. Дружина Олеся Віра Антонівна із сином Олегом покинула Україну і провела спільно з чоловіком у німецькій столиці два місяці. 1 травня 1923 р. Олесь з родиною переїхав до Чехо-Словаччини, де провів завершальну частину свого життя.

У Празі Олександр Олесь став визначною постаттю в плеяді “празької школи”. У 1944 році він закінчив останній драматичний твір “На полонині”. Загибель сина Олега Ольжича в таборі Заксенхаузен у червні 1944 року остаточно підірвала здоров’я поета, 22 липня 1944 року Олександра Олеся не стало. Помираючи, поет просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища в Києві, щоб йому легше лежалося під своїм дерном… 

29 липня 1944 року о 15:00, похований на Ольшанському цвинтарі, недалеко від могили Спиридона Черкасенка. 

У 2014 році соцмережі заповнив вірш Олександра Олеся «Європа мовчала», написаний ще в далекому 1931 році. 

Коли Україна в нерівній борьбі 

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала…

3 січня 2017 року, останки поета примусово ексгумувала чеська влада. За законами цієї країни після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі розміром у 20 тисяч чеських крон на 10 років (приблизно 20 тисяч гривень). Ренту за могилу Олеся платив за власною ініціативою громадянин Чехії і виходець з України Володимир Михайлишин. Проте коли Михайлишин помер, його син захотів поховати батька в могилі Олександра Олеся.

27 січня 2017-го прах Олександра Олеся та його дружини доставили з Праги, а 29, в День пам’яті загиблих під Крутами, після богослужіння у Володимирському соборі поховали на Лук'янівському цвинтарі в Києві.

На капсулі з прахом Олеся написані його рядки:

Не вірив я в життя по смерті,

Тепер я вірю в диво з див.

Було для мене страшно вмерти,

Умер і нагло знов ожив.

Нерозгадана Ольга Кобилянська

«Живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру» – писала колись українська письменниця-модерністка, рання учасниця феміністичного руху на Буковині, майстриня драматичної оповіді Ольга Кобилянська. 27 листопада відзначаємо її день народження. У цій статті – огляд захопливих моментів із книги «Кобилянська від А до Я» від Видавництва Старого Лева.

Ольгу Кобилянську називали гірською орлицею за горде серце, пишною трояндою в саду української літератури — за яскраву метафоричність художнього бачення. Сама ж письменниця називала себе скромно і просто — „робітницею свого народу”, бо понад 55 років свого життя віддала літературі.

Справжня дата її народження – 24 листопада

Ольга Кобилянська прожила довге й насичене життя. «Боже, коли і який буде мій кінець?» – таким записом завершує Ольга свій щоденник. Це був час її життя, коли всі важливі творчі події лише набирали обертів. Вона вважала, що життя кожної людини залежить від долі, і це слово часто трапляється в її творах. Цікавий факт зазначає Кобилянська в одному зі своїх листів:

«Питаєте, коли я рождена. 24 листопада року 1863-го. Святкую, але день тих своїх уродин звичайно 27 листопада, бо десь я ще з-за молодих літ вичитала, що день 24 листопада – день недолі – от в тім і вся річ».

Навіть з року свого народження вона створила певну інтригу, назвавши коханню свого життя Осипові Маковеєві 1865-й. Коли він написав для першого всеукраїнського часопису «Літературно-науковий вістник» студію про її творчість, то вказав саме цей рік. Ольга Кобилянська просто хотіла бути майже ровесницею того, до кого мала найсильніші почуття…

Закінчила лише 4 класи німецькою мовою, української навчалась у репетиторів

Ольга закінчила лише чотири класи «нормальної школи» в Кимполунзі. Там викладали лише німецькою мовою.

«Ми, шкільне «дівчурство», мали дуже добрі вчительки. Межи нами визначалася особливше одна, змадяризована словачка – пані Міллер», – так згадує про свою улюблену вчительку письменниця. Для Ольги вона стала навіть приятелькою поза межами закладу освіти: «Вона імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким». Ольга називала її «пані Сталь» і вважала себе «її вибранницею, з котрою вона любила ходити на довгі походи і захоплювати її своїм чудовим даром мови…». У повісті Кобилянської «Царівна» вчителька пані Міллер стала прообразом пані Марко.

Української мови юна Кобилянська навчалася у вчительки-українки протягом кількох місяців. Решта її знань – наполеглива самоосвіта. Практично всі україномовні книги, які читала Ольга, привозили додому її старші брати-гімназисти.

«Бути собі ціллю»: письменниця-борчиня за рівноправність із чоловіками

У часи Кобилянської слово «емансипація» було надзвичайно поширеним (з лат. emancipatio – звільнення від будь-якої залежності, обмежень) та означало боротьбу жінок за рівноправність із чоловіками. Емансипація могла виявлятися в зачісці, манері одягатися, захопленні новими поглядами на світ

«Бути собі ціллю»

Ольга Кобилянська в багатьох своїх творах знайомить нас із вольовими жінками, які ставлять перед собою мету здобути освіту й забезпечувати власне становище. «Бути собі ціллю» прагне Наталка із повісті «Царівна». До слова, цей твір письменниця присвятила найважливішій жінці у своєму житті – матері Марії. «Я дуже багато читаю і хочу писати тільки для жінок,» – так ще на початку своєї письменницької дороги вона сформулює власне творче кредо.

Її брат пережив російський полон. Знала ціну слову «мир»

Мир – дуже важливе слово для Кобилянської, і вона точно знала йому ціну. Під час Першої світової війни її брати Степан, Юліан і Олександр були мобілізовані до австрійського війська. Кобилянська хвилювалася за  Олександра, який тривалий час перебував у російському полоні в Петропавловську, не мала звісток від брата Степана…

Перо Ольги Кобилянської подарувало чимало творів антивоєнного спрямування; «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда», «Сниться», «Зійшов з розуму». Письменниця пише про війну, використовуючи народнопоетичні засоби: свист і шум куль порівнює з природними стихіями: градом, зливою, дощем. Ревіння, гуркіт бою на тлі заграви пожеж асоціює з пеклом. З особливою тугою пише про землі, знесилені боями: «По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають» (фрагмент із воєнного нарису «Сниться»).

Щемку фразу написала Кобилянська в листі до подруги Христі Алчевської: «Ми живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру».

Перша запропонувала коханому одружитися

Коханням усього життя Ольги Кобилянської став Осип Маковей, редактор газети «Буковина», літературний критик, поет і публіцист, перекладач. Письменниця познайомилася з ним у 1895 році. Йому було 28, а їй – 32.

«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. Часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей, – бо вона не зробить Вам нічого злого», – пише Ольга в листі до Осипа. Письменниця жила в Чернівцях, Осип же приїхав до цього міста тимчасово, працював редактором, і згодом повернувся до Львова.

Ольга відверто пише про свої почуття в листах, називає Осипа «ведмедем», іноді ласкаво – «білим ведмедем». Вона запрошуватиме його якнайшвидше завітати в гості й забрати яблука, привезені з димківського саду «для нього». Запрошуватиме відвідати в товаристві Габсбурзьку гору і проситиме відповідати на її листи…

Кобилянсько була дуже  закоханою в цього незвичайного чоловіка, для якого найважливішою стала праця в українській літературі. Чи було це почуття взаємним? Осип Маковей захоплювався Кобилянською як письменницею, вона була його гарною літературною товаришкою, але він відмовлявся від її пропозиції поєднатися в подружжя.

А ось тепер відчуйте тональність листів Осипа до Ольги:

«А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас якнайбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…».

Мала прийомну доньку

Прийомна донька Олена (Галюся) – в заміжжі Олена Панчук – мати Ігоря та Олега, яких бабуся Кобилянська навчала читати й писати, розповідала казки, а вони довіряли їй свої дитячі таємниці. Насправді Олена була рідною племінницею письменниці. Батько Олени – брат Ольги, який так і не одружився з пані за йменням Віргінія Лукашевич. Тож опіку над дівчинкою повністю взяла на себе родина Кобилянських.

Наважилася стати акторкою

Ольга любила театр і навіть брала участь у самодіяльному театрі в Кимполунзі.

В її житті був момент, коли наважилася стати акторкою – написала лист-прохання прийняти її в театральну трупу. Але, отримавши запрошення, побоялася сказати про це батькові. А його дозвіл – то була необхідна умова для прийняття. У щоденник вона тоді записала: «…Я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру. Лист мій був дуже ввічливий, я написала, що не кидаю думки піти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пішла, але тепер учитимуся співу і колись таки поступлю до театру».

Згодом вона з усміхом і трепетом згадуватиме про цю свою юнацьку мрію. У Кимполунзі Ольга відвідувала різні театральні постановки. Коли стала знаною письменницею, у Чернівецькому театрі на її честь влаштовувалися ювілейні урочистості, а згодом театр було названо її ім’ям. Твори Кобилянської «Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Апостол черні» згодом отримали ще й сценічне втілення.

Грала на цитрі й любила пісні «банди музик-циганів»

Цитра – струнний щипковий інструмент, на якому Кобилянська вміла пречудово грати. При цьому створювала власні мелодії, а коли грала – заплющувала очі, віддаючись музиці вповні.

«Нині, по чотирьох місяцях, я знов взялася до цитри. Здивувались струни моїми руками і усміхнулись забутим звуком. Може, буду знов грати…» – писала Ольга в листі коханню свого життя Осипу Маковеєві.

Кобилянська була в захваті від гуцульської музики, а ще від пісень, які створювали «банди музик-циганів». Одного разу з нею трапилася історія, яку пізніше оповіла в листі до Осипа Маковея. Її вразив образ циганки з двома маленькими дівчатками, які прийшли до неї попросити милостиню («…циганка так покірно кланялася – з на грудях наложеними руками, так покірно, немовби в тій покорі лежала ціла її душа і ціла сила». Згодом письменниця написала новелу «Покора», яка дала назву окремій збірці прози, що побачила світ у Львові в 1899 році.

Цигани Раду, Мавра, її батько Андронаті – персонажі повісті Ольги Кобилянської «В неділю вранці зілля копала…». Тут письменниця запозичила легенду про циганів, «які не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Йосифом, через це й змушені спокутувати свою вину – блукати світом.

Чудово готувала і суворо дотримувалася режиму харчування

Кобилянська була вправною господинею, мала чимало власних рецептів приготування і навіть правильного споживання страв, а ще суворо дотримувалася режиму харчування. Їжу їй доводилося готувати протягом всього життя для всієї великої родини. Часом у домі квартирували гімназисти, тож мусила опікуватися ще й ними. 

Від арешту письменницю врятувала смерть

На долю Кобилянської випали часи румунської окупації краю. Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року Буковина перебувала у складі Румунії до 28 червня 1940 року, – часу, коли в Чернівці увійшли радянські війська. У період Другої світової війни Румунія, яка була союзником гітлерівської Німеччини, вертається на Буковину. Румунська сигуранца (поліція) заводить справи на тих, хто співпрацює із радянським режимом. Звинуватити Ольгу Кобилянську було нескладно, зважаючи хоча б на той факт, що її оселю відвідували українські письменники з Києва, а твори активно з’являлися друком у найвідоміших на той час столичних видавництвах радянської України – Харкова й Києва.

На 78-річну Кобилянську було заведено окрему папку. Від арешту письменницю врятувала смерть – її не стало 21 березня 1942 року.

Сигуранца заборонила, щоб траурна процесія пройшла всією вулицею, названою в честь письменниці, а місцева преса відмовилася опублікувати повідомлення про смерть Кобилянської.

У невеликому посмертному оголошенні, видрукованому на маленькому аркуші, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Багато людей не змогли попрощатися з Кобилянською не тільки через те, що були затримані телеграми, які сповіщали про її кончину, а й через заборонений окупантами в’їзд до Чернівців.

Про хвороби і смерть

Інсульти – це прокляття Кобилянської. Перший інсульт трапився в 1903-му році, коли їй не було ще і 40 років. Це сталося за обідом, як пригадував її брат, – Ользі раптом стало погано, і вона сповзла зі стільця, не могла вимовити й слова. Інсульт поділив її життя на “до” й “після”. До того вона намагалася все встигнути й осягнути. А після зрозуміла, що безпорадна, що за нею не буде кому доглядати в разі чого, вона неодружена й не має дітей, батьки старенькі й хворі.

На допомогу прийшов брат, приїхала сестра, яка мешкала недалеко від Чернівців. Вона іронізувала й писала Маковеєві (вони продовжили спілкуватися), що “приходять “наші”, стоять біля мене, начебто я вмираю, кивають головою”. Це співчуття боляче торкало. Далі вона пише, що, як вийде із цього, змінить своє життя і буде більше уваги приділяти собі. Зрештою, вона це зробила. Після 1903-го року вона поволі одужувала, їздила на лікування, менше хапалася за все, ставилася до всього поміркованіше.

Наступний інсульт стався в 30-х роках. Тоді їй було кому допомогти. Біля неї були названа донька, чоловік доньки, який став другом і секретарем. Завдяки йому, зокрема, цікаві подробиці дійшли до нас.

Третій інсульт стався в 1942 за 10 днів до смерті. Ольга Кобилянська померла 21-го березня в суботу о 13:30. У кабінеті письменниці є годинник, який тоді ж зупинили.

Із сайту "Освіторія"