неділю, 3 грудня 2023 р.

Григорій Сковорода: апостол добра, справедливості, совісті й любові

3 грудня 1722 року
в Чорнухах, що на Полтавщині, народився невтомний мандрівник, письменник, музикант і філософ Григорій Сковорода. Його ім’я відоме на весь світ, його твори читають і перечитують, ним захоплюються і наслідують ось уже 301 рік. Фрази з його філософських творів, байок та афоризмів стали крилатими і проходять крізь століття.
Григорій Сковорода народився у вільній козацькій родині, дух свободи він відчував змалечку. Батько Сава Сковорода був козаком, а в мирний час продавав вино та займався шинкуванням.
Коли хлопчикові виповнилося сім років, його віддали до дяківської школи. Григорій гарно співав, а тому був першим співаком в церковному хорі. У ті часи це було досить престижно. Також Григорій любив грати на сопілці й навіть вмів майструвати їх самостійно. Цей інструмент завжди був у нього за поясом, тому й на портретах Сковороду дуже часто зображують із сопілкою. Ще він вмів грати на скрипці, флейті, бандурі, лірі, гуслях. В одному зі своїх творів Сковорода писав: “Музика – це втіха в журбі та розрада“.
За свій неабиякий хист до науки Сковорода вже у 12 років вступив на навчання до Київської братської школи, яка пізніше стане Києво-Могилянською академією, що вважалася одним із найкращих закладів освіти Європи в XVIII столітті. 
Загалом Григорій вчився з перервами приблизно 15 років, так і не закінчивши повного курсу навчання. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом освіти. Більшість її студентів походила з небагатих сімей. До речі, специфікою тогочасної Києво-Могилянської академії було те, що вона давала освіту, але не готувала до якоїсь конкретної професії. Студенти могли залишити її будь-коли, а потім повернутися до навчання за рік-два або й десять. Це часто було зумовлено тим, що вони змушені були заробляти собі на життя. От і Сковорода не втрачав жодної можливості: спочатку пройшов відбір до придворної капели й поїхав до Петербурга, а потім отримав рекомендацію до Токайської комісії, що дала йому змогу побачити Європу. 
Під час навчання та мандрівок філософ вивчив вісім іноземних мов: латину, грецьку, польську, німецьку, французьку, італійську, давньоєврейську, а також знав угорську. Він не просто міг спілкуватися ними, а й писав твори й листи. 
Під час навчання в Києво-Могилянській академії 19-річний Григорій пройшов конкурсний відбір і став співаком у придворній капелі. Тож Сковорода перервав навчання і поїхав до Санкт-Петербурга. У придворній капелі Сковорода співав в операх, літургіях, на різних урочистостях. Там він розкрився ще і як композитор та отримав чин придворного уставника (людина, яка могла керувати хором), а в православних церквах “Херувимську пісню” співали за нотами Сковороди. Але й тут, попри можливість швидкої кар’єри, він не затримався. 
Пробувши в хорі два роки, Григорій не витримує й знову повертається до Києво-Могилянської академії. Згодом Григорій вирішив пізнати для себе Європу, тому прийняв запрошення долучитися до комісії із закупівлі токайських вин для царського столу. Григорія взяли як перекладача та людину, яка добре обізнана в музиці. Так він потрапив до Угорщини, у місто Токай. Також Григорій побував у Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, а за деякими переказами ще й в Італії. Він відвідував лекції як вільний слухач у різних закордонних університетах. 
Завдяки знанню мов, міг легко спілкуватися із викладачами та заводити нові знайомства. Саме під час подорожі Європою Сковорода сформувався як філософ. Тоді він почав глибоко вивчати Біблію, заглибився у філософію Сократа, Платона, Аристотеля тощо.
 До речі, переказ про те, що Сковорода завжди носив із собою Біблію є малоймовірним. У своїх творах він цитує так звану Єлизаветинську Біблію, яка важила понад 10 кг, тому він фізично не міг носити її із собою. Однак Святе Письмо Сковорода знав напам’ять. 
Свою кар’єру педагога філософ Сковорода почав у 1753 році в Переяславському колегіумі, де викладав поетику. Там він відзначився своєю демократичністю, не карав учнів та не бив різками. Він вважав, що примус завжди відштовхує, а навчання має бути “самоохотним”. Сковорода прагнув, щоб учні навчилися мислити та аналізувати. З такими прогресивними поглядами церковне середовище ніяк не могло змиритися, тому в Сковороди часто виникали конфлікти з адміністрацією закладів. Були випадки, коли його навіть звільняли. 
Григорій Сковорода був талановитим педагогом, адже міг викликати любов до науки навіть у малого й розбещеного Василька, сина поміщика Степана Томари, до якого Григорія приставили як домашнього вчителя. Сковорода навчав хлопця грамоти, співів, арифметики. Його головним завданням було розкрити внутрішній світ дитини, зрозуміти його. Сковорода був переконаний, що навчання – це теж “сродність” (природний нахил), і не варто мучити нею проти волі. 
Сковорода був вимогливий до своїх учнів, щоб стимулювати їх до самовдосконалення, але водночас прикипав до них душею. Його учні Михайло Ковалинський та Василь Томара були найкращими друзями Сковороди впродовж життя. 
Філософ мав власну систему оцінювання – не ставив балів своїм учням. Її він розвинув під час викладання в Харківському колегіумі. Замість балів він давав коротку характеристику: учні, які найкраще знали матеріал, отримували від Сковороди “зверок вострий”, “вельми вострий”, “вострий”; потім йшли оцінки “вельми тямкий”, “досить тямкий”, “тямкий”; хто найгірше знав матеріал, отримував характеристику “тупуватий”, “тупий”, “вельми тупий” і “повне безглуздя”. 
Багато учнів Сковороди змогли досягти успіху. Навіть сама освіта на Слобожанщині, де багато часу провів філософ, розвивалася завдяки його поглядам. Наприклад, Харківський університет, який нині має ім’я В. Н. Каразіна, збудували в основному за пожертви від учнів філософа та його знайомих. Філософ стверджує, що батьки мають простежити, до чого дитина має природний нахил, а вчителі мають цей нахил розвинути, вказати правильний шлях.
Однією з показових педагогічних притч на цю тему є “Вдячний Еродій”. У ній головними героями є мавпа Пішек, яка навчає своїх дітей усьому сучасному, та лелека Еродій, батьки якого дотримувалися природного виховання, розкривали в дитини вже закладені здібності й не силували читати те, що вона не хоче, а вчили вдячності до батьків і до самої природи. Сковорода каже: “Не вчи яблуню родити яблука: уже сама природа її навчила”.
У фіналі історії ми бачимо, як лелека доглядає своїх батьків у старості й вдячний за їхню науку. Натомість діти мавпи Пішека розбіглися хто куди, а вона потерпає від самотності. 
Від 1769 року Григорій Савич обрав шлях мандрівного філософа й подорожував переважно Слобожанщиною до самої смерті. Він мандрував від одного до іншого маєтку тодішньої інтелігенції та своїх знайомих, серед яких були родини Мечникових, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Земборських тощо. Його охоче приймали й у домівках простого народу. Під час таких гостин філософ полюбляв проводити час серед природи, у садку, біля пасіки або джерела. 
Зимував Сковорода переважно в монастирях, хоча сам відмовився від чернецтва та подальшої кар’єри. Вважав, що це забере його свободу. За весь цей час він не мав власного будинку, не створив сім’ї. Але у своїх самообмеженнях філософ почувався вільним від зайвих речей. 
За переказом, коли Катерина II перебувала з візитом на Харківщині, то вирішила поспілкуватися із Григорієм Сковородою. Під час зустрічі вона запитала, чому він їй не вклонився, на що Григорій Савич відповів: “Ти сама хотіла на мене подивитися. А як ти мене роздивишся, якщо я удвоє зігнуся”. Однак за переконанням дослідника Леоніда Ушкалова, це лише легенда. Та навіть це підтверджує неординарність особистості Сковороди, адже про пересічних людей легенд не складають. 
У листах до Михайла Ковалинського Сковорода радив учневі не вживати м’яса, бо воно “розпалює плоть”. Та й сам, за переказами, не вживав м’яса та риби. А деякі легенди стверджують, що їв тільки один раз на добу й лише після заходу сонця. Однак Сковорода не був цілковитим аскетом. Наприклад, він любив токайське вино, а в друзів просив привезти з-за кордону пармезану. Одягався просто, але зі смаком. 
Спав філософ чотири години й прокидався з першими променями сонця. Здоровий спосіб життя і постійні мандри допомогли прожити йому 72 роки. Філософ описує одну містичну подію, яка трапилася з ним у Києві. Під час перебування в місті він відчув трупний сморід, незрозумілу тривогу і вирішив покинути Київ. Уже в дорозі його наздогнала звістка про те, що в місті сталася морова чума й загинуло багато людей. Тоді Сковорода зрозумів, що Бог захистив його і, вочевидь, зберіг його не просто так. 
Легенд, пов’язаних з останніми днями Григорія Сковороди, дуже багато. Хтось пише, що мудрець самостійно викопав могилу й уклав її дубовим листям, а хтось додає містичні розмови, які начебто філософ провадив перед смертю. Але зрештою всі легенди сходяться на тому, що Сковорода відчував, що сили його покидають, тому й уклав реєстр своїх творів, найважливіші з яких позначав 3–4 зірочками. 
За легендами, в останні дні Сковорода здійснив усі необхідні приготування, а ввечері, покинувши товариство, що зібралось у Пан-Іванівці, вийшов на пагорб із заступом, щоб викопати могилу. А вранці, коли господар маєтку прийшов покликати Григорія, то всі побачили, що Сковорода вже спочив вічним сном, відправившись в останню мандрівку. 
Видатний український філософ, мандрівник, педагог, поет відійшов у вічність 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (сьогодні Сковородинівка, що на Харківщині). На надгробку, як і заповідав Сковорода, викарбували напис: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
Григорій Савич допомагає визначитися з найголовнішими питаннями: “Хто я?”, “Для чого прийшов у цей світ?”. Ідея сродної праці про усвідомлення свого покликання, про те, що не варто соромитися бути тим, ким ти є. “Усе, що потрібне людині, Бог створив легким”, – стверджує філософ.
Григорій Сковорода намагався знайти секрет щастя. Він говорить, що щастя полягає в самопізнанні: потрібно знайти самого себе і “відкрити для щастя свою теплу душу”. Неважливо, чи людина багата, скільки почестей та чинів вона має, якого вона віку, адже за Сковородою, щастя не залежить від цього.
«Філософія Григорія Сковороди – це філософія гідності, як основної засади життя», – писав український філософ Мирослав Попович. 
Отже, його життя – це філософська творчість, завдяки якій він став культовою фігурою для українців. Загалом Сковорода написав 17 філософських творів і 7 перекладів. Найвідомішими є його твори «Сад божественних пісень», «Жінка Лотова», «Байки Харківські».

Олександр Олесь - лірик, співець кохання, патріот

5 грудня 1878 року
народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) Олександр Олесь – талановитий поет і драматург, представник символізму, батько поета й політичного діяча Олега Ольжича. Він писав: “Як іскра ще в тобі горить і згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла”. 
Літературознавці впевнені, що, крім Шевченка, ні до, ні після Олександра Олеся рівних йому по силі поетичного таланту в українській історії не було. Іван Франко порівнював його вірші з музикою, Короленко називав його "українським Гейне", а Леся Українка зізналася, що не може більше писати лірику після Олександра Олеся.
Для України Кандиба був одним із пророків, які тонко відчувають свою країну, її переживання, біль і найменші інтонації. Читаючи вірші Олеся, сучасники навряд чи зможуть повірити в те, що написані вони були за багато років до подій Революції гідності. Він написав і про відродження країни, і про дивовижне відновлення потенціалу армії, і навіть горезвісну європейську "стурбованість" передбачав.
Батько Олеся Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, мати Олександра Василівна доглядала за дітьми. По батьківській лінії майбутній поет походив з чумаків, по материнській – з кріпаків.
У Білопіллі Олександр Кандиба закінчив початкову школу та двокласне училище. Був дуже здібною дитиною, в 4 роки він вже вмів читати. Уперше Олександр написав вірш у дев’ятирічному віці. 
Найкращі роки дитинства, на думку поета, він провів у с. Верхосулка, нині Білопільського району, куди щоліта приїздив до маєтку батьків матері - Василя і Марфи Грищенків. Сім’я рано втратила батька, а згодом помер і батьків брат, дядько Василь, який матеріально підтримував осиротілу сім’ю.  
У 1893 р. Кандиби переїхали до материних родичів у Суми. Олександра Василівна знімала перший поверх будинку на вулиці Петропавлівській. Саме цей будинок поет упродовж тривалого часу вважав за рідний. Звідси 1898 р. він поїхав на навчання до Деркачівської хліборобської школи.
"У 15 років мене віддали в Харківську хліборобську школу, середню школу. Там мої товариші і я стали видавати шкільний журнал «Комету», де я містив свої вірші по-українськи і російськи. Журнал був ілюстрований талановитими образками моїх товаришів. На 4–5 числі у моїх співредакторів відпала охота проводити далі журнал, і мені довелось самому бути і видавцем, і редактором, і автором. На 7 числі, здається, журнал припинив своє істнування".
Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це та прагнучи до знань, він самотужки вивчав болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі.
Писати вірші почав у 15 років, у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перший вірш Олександра Олеся був надрукований у 1905 році в альманасі «Багаття». 
У 1902 році Олександр Кандиба вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за навчання, покинув інститут і працював практикантом на Миколаївському цукровому заводі П. Харитоненка. Там організував театр і виступав у різних п’єсах.
Із власних спогадів: "У 1903 році був на відкриттю пам’ятника Котляревського в Полтаві, де я побачив багато українських діячів із Великої України, і з Галичини. Там я познайомився з Іваном Липою, який зо мною так довго листувався, аж доки не збудив моєї національної свідомости і не переконався, що я вже не буду російським письменником".
Того ж року Олесь став студентом Харківського ветеринарного інституту і під час літніх канікул служив у земстві статистиком, зокрема у Слов’янську, де і познайомився з майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською, яка була слухачкою Бестужевських курсів. Згодом вони побралися. Ще до одруження, під час ро­мантичних побачень, дівчина називала його не Сашком, а Олесем, і на згадку про цей чудовий час любові Олександр Іванович вибрав собі ніж­ний псевдонім Олександр Олесь.
Перша збірка «З журбою радість обнялась» побачила світ у 1907 році і принесла славу молодому поетові. Після виходу книжки він написав дружині: "Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане тобою, зробиться сим­волом кохання?".
За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами. У 1909 році виходить друга збірка “Поезії”, що, як і перша, глибоко пройнята внутрішньою лірикою в поєднанні із суспільними настроями. Цими ж мотивами характеризуються наступні збірки: “Поезія” (1911), “Твори” (драматичні оповідання) (1914), “Поезія” (1917), присвячена національній революції. На думку Миколи Зерова, саме ці книги були найкращими в творчому доробку поета.
З вересня 1909 р. до лютого 1919 р. Олександр Олесь жив у Києві та Пущі-Водиці, працював ветеринарним лікарем на Київських міських скотобійнях, завідувачем відділами закупівлі худоби і коней Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, відділу реквізицій цукру в «Центроцукрі», редактором «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), секретарем редакції газети «Відродження» (до гетьманського перевороту), завідувачем літературного відділу газети «Трибуна», дивізійним ветеринарним лікарем 1-ої дивізії Українських січових стрільців (1918–1919), був членом Українського товариства ветеринарних лікарів (з 1917 р.).
У Києві Олександр Олесь відвідував театри, клуби, де збиралася українська інтелігенція, зустрічався з Лесею Українкою, М. Леонтовичем, М. Лисенком. У 1912 р. подорожує Гуцульщиною, отримує незабутні враження. Олександр Олесь зустрівся з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Франком. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав вірші про свої враження.
У 1919 році Олександр Олесь був призначений до складу дипломатичної місій як аташе в Угорщину. Коли ж в Угорщині була проголошена «диктатура пролетаріату», Олександр Олесь виїздить до Відня. Як гадалося, тимчасово, а виявилося – назавжди. У Києві залишилася дружина з сином. Українська республіка впала, і вже не було куди повертатися. Поет тужив, нудьгував, мучився. 
Він особисто сприяв заснуванню Українського вільного університету (1921), надавши на цю справу в заставу наклад своєї книжки на суму більше 100 тис. крон. Поет друкувався в часописі «Воля», заснував журнали «На переломі» та «Сміх», був одним з організаторів і заступником голови Союзу українських журналістів і письменників, узяв участь у Міжнародному конгресі преси та Конгресі вільної думки, що відбулися 1921 р. у Празі. На чужині оспівував історичне минуле українського народу, захоплювався мудрістю князів Київської Русі, їх хоробрістю і мужністю, любов’ю до рідної землі. Багато творів присвятив дітям.
За кордоном Олександр перевидає свої поезії, редагує суспільно-літературний журнал “На переломі”, видає нові збірки: “На чужині” (1919), “Перезва” (1921), “Кому повім печаль мою” (1931), “Минуле України в піснях. Княжі часи” (1931). Поезія еміграції сповнена тугою, ностальгією за батьківщиною. Вірші збірки “Перезви” мають глибокий сатиричний зміст, адресований українській еміграції, неоднорідній у своїх поглядах. Через двозначність висловлювань книгу критикувала інтелігенція. 
У лютому 1923 р. в Берліні відбулося возз’єднання родини Кандиб. Дружина Олеся Віра Антонівна із сином Олегом покинула Україну і провела спільно з чоловіком у німецькій столиці два місяці. 1 травня 1923 р. Олесь з родиною переїхав до Чехо-Словаччини, де провів завершальну частину свого життя.
У Празі Олександр Олесь став визначною постаттю в плеяді “празької школи”. У 1944 році він закінчив останній драматичний твір “На полонині”. Загибель сина Олега Ольжича в таборі Заксенхаузен у червні 1944 року остаточно підірвала здоров’я поета, 22 липня 1944 року Олександра Олеся не стало. Помираючи, поет просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища в Києві, щоб йому легше лежалося під своїм дерном… 
29 липня 1944 року о 15:00, похований на Ольшанському цвинтарі, недалеко від могили Спиридона Черкасенка. 
У 2014 році соцмережі заповнив вірш Олександра Олеся «Європа мовчала», написаний ще в далекому 1931 році. 
Коли Україна в нерівній борьбі 
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала…
3 січня 2017 року, останки поета примусово ексгумувала чеська влада. За законами цієї країни після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі розміром у 20 тисяч чеських крон на 10 років (приблизно 20 тисяч гривень). Ренту за могилу Олеся платив за власною ініціативою громадянин Чехії і виходець з України Володимир Михайлишин. Проте коли Михайлишин помер, його син захотів поховати батька в могилі Олександра Олеся.
27 січня 2017-го прах Олександра Олеся та його дружини доставили з Праги, а 29, в День пам’яті загиблих під Крутами, після богослужіння у Володимирському соборі поховали на Лук'янівському цвинтарі в Києві.
На капсулі з прахом Олеся написані його рядки:
Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.



понеділок, 27 листопада 2023 р.

Нерозгадана Ольга Кобилянська

«Живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру» – писала колись у
країнська письменниця-модерністка, рання учасниця феміністичного руху на Буковині, майстриня драматичної оповіді Ольга Кобилянська. 27 листопада відзначаємо її день народження. У цій статті – огляд захопливих моментів із книги «Кобилянська від А до Я» від Видавництва Старого Лева.
Ольгу Кобилянську називали гірською орлицею за горде серце, пишною трояндою в саду української літератури — за яскраву метафоричність художнього бачення. Сама ж письменниця називала себе скромно і просто — „робітницею свого народу”, бо понад 55 років свого життя віддала літературі.
Справжня дата її народження – 24 листопада
Ольга Кобилянська прожила довге й насичене життя. «Боже, коли і який буде мій кінець?» – таким записом завершує Ольга свій щоденник. Це був час її життя, коли всі важливі творчі події лише набирали обертів. Вона вважала, що життя кожної людини залежить від долі, і це слово часто трапляється в її творах. Цікавий факт зазначає Кобилянська в одному зі своїх листів:
«Питаєте, коли я рождена. 24 листопада року 1863-го. Святкую, але день тих своїх уродин звичайно 27 листопада, бо десь я ще з-за молодих літ вичитала, що день 24 листопада – день недолі – от в тім і вся річ».
Навіть з року свого народження вона створила певну інтригу, назвавши коханню свого життя Осипові Маковеєві 1865-й. Коли він написав для першого всеукраїнського часопису «Літературно-науковий вістник» студію про її творчість, то вказав саме цей рік. Ольга Кобилянська просто хотіла бути майже ровесницею того, до кого мала найсильніші почуття…
Закінчила лише 4 класи німецькою мовою, української навчалась у репетиторів
Ольга закінчила лише чотири класи «нормальної школи» в Кимполунзі. Там викладали лише німецькою мовою.
«Ми, шкільне «дівчурство», мали дуже добрі вчительки. Межи нами визначалася особливше одна, змадяризована словачка – пані Міллер», – так згадує про свою улюблену вчительку письменниця. Для Ольги вона стала навіть приятелькою поза межами закладу освіти: «Вона імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким». Ольга називала її «пані Сталь» і вважала себе «її вибранницею, з котрою вона любила ходити на довгі походи і захоплювати її своїм чудовим даром мови…». У повісті Кобилянської «Царівна» вчителька пані Міллер стала прообразом пані Марко.
Української мови юна Кобилянська навчалася у вчительки-українки протягом кількох місяців. Решта її знань – наполеглива самоосвіта. Практично всі україномовні книги, які читала Ольга, привозили додому її старші брати-гімназисти.
«Бути собі ціллю»: письменниця-борчиня за рівноправність із чоловіками
У часи Кобилянської слово «емансипація» було надзвичайно поширеним (з лат. emancipatio – звільнення від будь-якої залежності, обмежень) та означало боротьбу жінок за рівноправність із чоловіками. Емансипація могла виявлятися в зачісці, манері одягатися, захопленні новими поглядами на світ
«Бути собі ціллю»
Ольга Кобилянська в багатьох своїх творах знайомить нас із вольовими жінками, які ставлять перед собою мету здобути освіту й забезпечувати власне становище. «Бути собі ціллю» прагне Наталка із повісті «Царівна». До слова, цей твір письменниця присвятила найважливішій жінці у своєму житті – матері Марії. «Я дуже багато читаю і хочу писати тільки для жінок,» – так ще на початку своєї письменницької дороги вона сформулює власне творче кредо.
Її брат пережив російський полон. Знала ціну слову «мир»
Мир – дуже важливе слово для Кобилянської, і вона точно знала йому ціну. Під час Першої світової війни її брати Степан, Юліан і Олександр були мобілізовані до австрійського війська. Кобилянська хвилювалася за  Олександра, який тривалий час перебував у російському полоні в Петропавловську, не мала звісток від брата Степана…
Перо Ольги Кобилянської подарувало чимало творів антивоєнного спрямування; «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда», «Сниться», «Зійшов з розуму». Письменниця пише про війну, використовуючи народнопоетичні засоби: свист і шум куль порівнює з природними стихіями: градом, зливою, дощем. Ревіння, гуркіт бою на тлі заграви пожеж асоціює з пеклом. З особливою тугою пише про землі, знесилені боями: «По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають» (фрагмент із воєнного нарису «Сниться»).
Щемку фразу написала Кобилянська в листі до подруги Христі Алчевської: «Ми живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру».
Перша запропонувала коханому одружитися
Коханням усього життя Ольги Кобилянської став Осип Маковей, редактор газети «Буковина», літературний критик, поет і публіцист, перекладач. Письменниця познайомилася з ним у 1895 році. Йому було 28, а їй – 32.
«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. Часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей, – бо вона не зробить Вам нічого злого», – пише Ольга в листі до Осипа. Письменниця жила в Чернівцях, Осип же приїхав до цього міста тимчасово, працював редактором, і згодом повернувся до Львова.
Ольга відверто пише про свої почуття в листах, називає Осипа «ведмедем», іноді ласкаво – «білим ведмедем». Вона запрошуватиме його якнайшвидше завітати в гості й забрати яблука, привезені з димківського саду «для нього». Запрошуватиме відвідати в товаристві Габсбурзьку гору і проситиме відповідати на її листи…
Кобилянсько була дуже  закоханою в цього незвичайного чоловіка, для якого найважливішою стала праця в українській літературі. Чи було це почуття взаємним? Осип Маковей захоплювався Кобилянською як письменницею, вона була його гарною літературною товаришкою, але він відмовлявся від її пропозиції поєднатися в подружжя.
А ось тепер відчуйте тональність листів Осипа до Ольги:
«А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас якнайбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…».
Мала прийомну доньку
Прийомна донька Олена (Галюся) – в заміжжі Олена Панчук – мати Ігоря та Олега, яких бабуся Кобилянська навчала читати й писати, розповідала казки, а вони довіряли їй свої дитячі таємниці. Насправді Олена була рідною племінницею письменниці. Батько Олени – брат Ольги, який так і не одружився з пані за йменням Віргінія Лукашевич. Тож опіку над дівчинкою повністю взяла на себе родина Кобилянських.
Наважилася стати акторкою
Ольга любила театр і навіть брала участь у самодіяльному театрі в Кимполунзі.
В її житті був момент, коли наважилася стати акторкою – написала лист-прохання прийняти її в театральну трупу. Але, отримавши запрошення, побоялася сказати про це батькові. А його дозвіл – то була необхідна умова для прийняття. У щоденник вона тоді записала: «…Я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру. Лист мій був дуже ввічливий, я написала, що не кидаю думки піти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пішла, але тепер учитимуся співу і колись таки поступлю до театру».
Згодом вона з усміхом і трепетом згадуватиме про цю свою юнацьку мрію. У Кимполунзі Ольга відвідувала різні театральні постановки. Коли стала знаною письменницею, у Чернівецькому театрі на її честь влаштовувалися ювілейні урочистості, а згодом театр було названо її ім’ям. Твори Кобилянської «Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Апостол черні» згодом отримали ще й сценічне втілення.
Грала на цитрі й любила пісні «банди музик-циганів»
Цитра – струнний щипковий інструмент, на якому Кобилянська вміла пречудово грати. При цьому створювала власні мелодії, а коли грала – заплющувала очі, віддаючись музиці вповні.
«Нині, по чотирьох місяцях, я знов взялася до цитри. Здивувались струни моїми руками і усміхнулись забутим звуком. Може, буду знов грати…» – писала Ольга в листі коханню свого життя Осипу Маковеєві.
Кобилянська була в захваті від гуцульської музики, а ще від пісень, які створювали «банди музик-циганів». Одного разу з нею трапилася історія, яку пізніше оповіла в листі до Осипа Маковея. Її вразив образ циганки з двома маленькими дівчатками, які прийшли до неї попросити милостиню («…циганка так покірно кланялася – з на грудях наложеними руками, так покірно, немовби в тій покорі лежала ціла її душа і ціла сила». Згодом письменниця написала новелу «Покора», яка дала назву окремій збірці прози, що побачила світ у Львові в 1899 році.
Цигани Раду, Мавра, її батько Андронаті – персонажі повісті Ольги Кобилянської «В неділю вранці зілля копала…». Тут письменниця запозичила легенду про циганів, «які не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Йосифом, через це й змушені спокутувати свою вину – блукати світом.
Чудово готувала і суворо дотримувалася режиму харчування
Кобилянська була вправною господинею, мала чимало власних рецептів приготування і навіть правильного споживання страв, а ще суворо дотримувалася режиму харчування. Їжу їй доводилося готувати протягом всього життя для всієї великої родини. Часом у домі квартирували гімназисти, тож мусила опікуватися ще й ними. 
Від арешту письменницю врятувала смерть
На долю Кобилянської випали часи румунської окупації краю. Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року Буковина перебувала у складі Румунії до 28 червня 1940 року, – часу, коли в Чернівці увійшли радянські війська. У період Другої світової війни Румунія, яка була союзником гітлерівської Німеччини, вертається на Буковину. Румунська сигуранца (поліція) заводить справи на тих, хто співпрацює із радянським режимом. Звинуватити Ольгу Кобилянську було нескладно, зважаючи хоча б на той факт, що її оселю відвідували українські письменники з Києва, а твори активно з’являлися друком у найвідоміших на той час столичних видавництвах радянської України – Харкова й Києва.
На 78-річну Кобилянську було заведено окрему папку. Від арешту письменницю врятувала смерть – її не стало 21 березня 1942 року.
Сигуранца заборонила, щоб траурна процесія пройшла всією вулицею, названою в честь письменниці, а місцева преса відмовилася опублікувати повідомлення про смерть Кобилянської.
У невеликому посмертному оголошенні, видрукованому на маленькому аркуші, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Багато людей не змогли попрощатися з Кобилянською не тільки через те, що були затримані телеграми, які сповіщали про її кончину, а й через заборонений окупантами в’їзд до Чернівців.
Про хвороби і смерть
Інсульти – це прокляття Кобилянської. Перший інсульт трапився в 1903-му році, коли їй не було ще і 40 років. Це сталося за обідом, як пригадував її брат, – Ользі раптом стало погано, і вона сповзла зі стільця, не могла вимовити й слова. Інсульт поділив її життя на “до” й “після”. До того вона намагалася все встигнути й осягнути. А після зрозуміла, що безпорадна, що за нею не буде кому доглядати в разі чого, вона неодружена й не має дітей, батьки старенькі й хворі.
На допомогу прийшов брат, приїхала сестра, яка мешкала недалеко від Чернівців. Вона іронізувала й писала Маковеєві (вони продовжили спілкуватися), що “приходять “наші”, стоять біля мене, начебто я вмираю, кивають головою”. Це співчуття боляче торкало. Далі вона пише, що, як вийде із цього, змінить своє життя і буде більше уваги приділяти собі. Зрештою, вона це зробила. Після 1903-го року вона поволі одужувала, їздила на лікування, менше хапалася за все, ставилася до всього поміркованіше.
Наступний інсульт стався в 30-х роках. Тоді їй було кому допомогти. Біля неї були названа донька, чоловік доньки, який став другом і секретарем. Завдяки йому, зокрема, цікаві подробиці дійшли до нас.
Третій інсульт стався в 1942 за 10 днів до смерті. Ольга Кобилянська померла 21-го березня в суботу о 13:30. У кабінеті письменниці є годинник, який тоді ж зупинили.
Із сайту "Освіторія"

неділю, 5 листопада 2023 р.

Говорімо та пишімо правильно!

Згідно з чинним українським правописом (§ 67 «Поділ на групи») чоловічі імена Ігор та Лазар — це іменники чоловічого роду, які належать до м’якої групи ІІ відміни, тому відмінюються вони так само, як цар, кобзар, лікар. Отже, в імені по батькові слід писати м'який знак, як у Васильович: Ігорьович, Лазарьович.
А мотивом для правописної зміни «Ігорович — Ігорьович» стало те, що під час відмінювання цього імені твердий звук р перетворюється на мʼякий: Ігоря, Ігорю, що свідчить про історичну належність цієї лексеми до іменників мʼякої групи (як царя, лікаря), тобто імʼя по батькові підігнали під непрямі відмінки, а не під називний. Хоча й у кличному відмінку (прямий) у старих словниках зафіксована мʼяка форма: Ігорю, а не Ігоре. 
Від імен Ілля‌, Кузьма‌, Лука‌, Са‌ва, Хома‌, Мико‌ла, Григорій імена по батькові будуть такі (звертайте увагу на наголоси) (§ 32):
  •  Іллі́ч, Іллі́вна;
  •  Ку́зьмович (і Кузьми́ч), Ку́зьмівна;
  •  Луки́ч, Лу́ківна;
  •  Са́вович (і Са́вич), Са́вівна;
  •  Хо́мович (і Хоми́ч), Хо́мівна;
  •  Миколайович (і Мико́лович), Миколаївна (і Мико́лівна);
  • Григорович, Григорівна.  
Щодо Олега в § 87 правопису «Кличний відмінок» зазначено, що правильні обидві форми, — Олегу і Олеже. Раніше форма Олеже вважалася застарілою, як княже замість князю, проте зараз її відродили, бо звучить дуже органічно.
Є ще одне особливе чоловіче імʼя: Ілля. На сьогодні нормативною в кличному відмінку є тільки форма І́лле.
А що зі скороченими формами жіночих імен, які закінчуються на -я?
Від імені Наталя кличний відмінок буде Наталю за аналогією до пестливих форм іменників мʼякої групи першої відміни (доню, матусю, бабусю): Юля — Юлю, Галя — Галю, Ганя — Ганю, Леся — Лесю, Маруся — Марусю. Але Наталіє, Юліє, Маріє, Настя — Насте, Христя — Христе, Устя — Усте, Катря — Катре, Мотря — Мотре.

пʼятницю, 3 листопада 2023 р.

Дитячий мультфільм “Говоримо українською”

Телеканалом "ПЛЮСПЛЮС" за підтримки Міністерства культури України с
творено  дитячий мультфільм «Говоримо українською» (26 серій). До проєкту були залучені мовознавець Олександр Авраменко та психологиня Світлана Ройз.
Вивчайте правила та особливості, властиві українській мові, разом з героями мультфільму. Дбайте про чистоту мови! 

четвер, 2 листопада 2023 р.

Українську літературу тепер можна читати в коміксах

З
а підтримки Українського Культурного Фонду був реалізований онлайн-каталог «Українська література в коміксах» (ІІ частина, 2023). Він був створений саме для вчителів та учнів, щоб полегшити освітній процес.
Комікси можна завантажити за посиланням
У першій частині каталогу були доступні такі твори: «Слово про похід Ігорів», «Захар Беркут» Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Катерина» Тараса Шевченка та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Усі твори мають ілюстрації, цитати, паспортні характеристики та добірки корисних посилань. За QR-кодами, розміщеними на сторінках, можна прочитати повні версії творів.
«Актуальність створення такого буклета полягає в тому, щоб підтримати переселенців (школярів та вчителів), які вимушено виїхали за кордон, популяризувати українську мову й літературу інноваційними інструментами, тобто підсилити та зміцнити культурні мости між Україною та іншими країнами», — зазначили організатори.
Онлайн-каталог «Українська література в коміксах» (ІІ частина, 2023), у свою чергу, містить 15 художніх творів за навчальною програмою 7–11-х класів, вичерпну інформацію про письменників, наповнений скетчами, малюнками та цитатами головних героїв. А за QR-кодами в урок можна додати ще більше інтерактиву.
Мета культурно-мистецького проєкту «‎Українська література в коміксах» — розвивати читацькі інтереси здобувачів освіти, мовну компетентність, гнучкість знань з української літератури та мови через творчу взаємодію з онлайн-каталогом, де за допомогою графічної візуалізації сюжету висвітлюється історична епоха, сюжет, звичаї і традиції народу України.
Проєкт створено за сприяння УКФ.
Із сайту "Освіторія"

четвер, 26 жовтня 2023 р.

З Днем української писемності та мови

Без мови – не створити нам держави,
Доріг тернистих – не перебрести!
Хай вороги жорстокі і лукаві –
Стіною стань і мову захисти!

Річ не про те, що мова солов'їна,
Бо мова – глибше, ніж пташиний спів.
В її скарбниці – доля України,
Космічна нерозгаданість віків.
Микола Лотоцький

З Днем української писемності та мови!
Мова – найдорожче добро, найбільша цінність волелюбного українського народу, духовий скарб нації. Оберігайте, шануйте, плекайте, розвивайте українську мову. Хай вона буде вічним оберегом для нас, звеличує Україну!
Усім мирного неба й перемоги в ім’я славної України.

Григорій Сковорода: апостол добра, справедливості, совісті й любові

3 грудня 1722 року в Чорнухах, що на Полтавщині, народився невтомний мандрівник, письменник, музикант і філософ Григорій Сковорода . Його...