Я нею, мов ковдрою, ніжно вгортаюсь.
Я нею живу, я ті чари вплітаю —
У душу свою і у серце впускаю.
Я п'ю її, як каву в скляній філіжанці,
Що кожним ковтком, насолоджуюсь вранці.
Я дихаю нею і велич вдихаю,
Ріднішої, кращої мови не знаю.
Вона — солов'їна, вона — барвінкова,
Вона — промениста, як зірка ранкова.
Вона — мелодійна, привітна, яскрава,
Як мамині руки: і ніжна, й ласкава.
Вона — колоритна, етнічна, співуча,
Як рідна земля: і багата, й родюча.
Як смичок на скрипці, мелодію грає,
Так мова моя, моє серденько крає.
О, як не любити цю мову барвисту,
Її, калинову, прекрасну і чисту!
І ллється вона, як потоки джерельні,
Як фарби в полотна, прості, акварельні,
Як перші, з отави, весняні покоси,
Як із гір, ще не займані, чистії роси.
Як сонце, привітна, як зорі, сакральна,
Як дзвони у Лаврі , що чисто криштальні.
Як скарб — діамант на святкову ряднину,
Вбираю намисто зі слів кожну днину.
Ця світла сорочка в намисті засяє,
І слово, як зерно, з землі проростає.
В ній пагони в'ються, в них множиться сила,
Бо мова — то є всемогутнії крила.
Леліймо ті крила, щоб вільно літати,
І рідную мову в світах прославляти!
В ній — код генетичний, приправа до слова,
Така всеосяжна й могутня в нас мова.
Любіть рідну мову, плекайте їй славу,
Бо мова — візитка, твоєї Держави.
Бо мова — бальзам...
Тож її пиймо по вінця.
Любім солов'їну!
Бо ми — українці!
© Світлана Онуляк - Мінтенко
