Василь Симоненко є символом боротьби за правду, свободу і людську гідність. “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” — ці рядки поезії Василя Симоненка стали незмінним символом віри в майбутнє України. Коротке життя цього українського поета-шістдесятника залишило яскравий слід в історії нашої культури.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
Уже з шостого класу йому доводилося щодня долати аж 18 км пішки дорогою до школи та з неї додому. У школі він вчився дуже добре, найбільше любив українську мову та літературу. Учителі швидко помітили, що він має особливий дар до слова – ще учнем він почав писати вірші.
Школу Симоненко закінчив із золотою медаллю та став студентом факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка.
Працював на Черкащині у газетах : «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» в якості кореспондента.
За життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Багато віршів Василя Симоненка не опубліковували, та ті, які допускалися до друку, коригувалися. Адже у його творчості присутня гостра сатира щодо радянської влади та возвеличення любові до рідної землі.
Автор мав чимало псевдонімів: Симон, С. Василенко, В. Щербань, В. Левада, В. Миколайчук.
Разом зі своїми друзями Симоненко займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. Сміло йшов на ризики, які загрожували його життю. Поет-бунтар входив до комісії з пошуку місць масових поховань жертв катівень НКВС. У 1962 році разом з однодумцями він знайшов поховання розстріляних НКВСівцями на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і в Биківні. Уже одне це викликало підозру влади стосовно неблагонадійності поета.
У 1962 році Симоненка сильно побили міліціонери через дрібний конфлікт на вокзалі. Його били по спині та нирках. Побої міліціонерів прискорили розвиток раку в поета. Навесні 1963 року його здоров’я погіршилося, а у вересні його поклали до лікарні з раком нирок. Операція не допомогла.
Одружився Василь зі своєю коханою Людмилою 27 квітня 1957 року. Жінка не розуміла такого пристрасного захоплення літературою свого чоловіка. У них народився син Олесь.
Перед смертю Симоненко написав заповіт до спілки письменників України із проханням подбати про його родину та матір.
Коли поет помер, друзі врятували його архів, щоденники та навіть запис його голосу, коли він читає свої вірші. Товариш Петро Засенко поїхав до мами Симоненка та переписав неопубліковані твори. Але збірка, яку планували видати в 1967 році, так і не вийшла, а в Україні його твори не видавали 15 років.
Але вірші Симоненка все одно жили. В 1965 році в Мюнхені надрукували його поезії разом із щоденником і збірку “Берег чекань”. Видавець Осип Зінкевич потім згадував: “Ми були настільки вражені силою його віршів, що назвали наше видавництво “Смолоскип” імені Василя Симоненка. Ми не думали, що в Україні можлива така творчість”.
Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
У 1965 році Симоненка висували на Шевченківську премію, але тоді він її не отримав. Цю нагороду йому присудили лише через 30 років, у 1995 році.
Його відвага, з якою він кидав виклик радянській системі, зробила його символом незламності українського духу.
Симоненко писав: «Україно! Ти моя молитва, ти моя розпука вікова…», і ці рядки сьогодні сприймаються не просто як література, а як заклик до єдності, незламності та віри у власну державу.
