Григорій Сковорода народився у вільній козацькій родині, дух свободи він відчував змалечку. Батько Сава Сковорода був козаком, а в мирний час продавав вино та займався шинкуванням.
Коли хлопчикові виповнилося сім років, його віддали до дяківської школи. Григорій гарно співав, а тому був першим співаком в церковному хорі. У ті часи це було досить престижно. Також Григорій любив грати на сопілці й навіть вмів майструвати їх самостійно. Цей інструмент завжди був у нього за поясом, тому й на портретах Сковороду дуже часто зображують із сопілкою. Ще він вмів грати на скрипці, флейті, бандурі, лірі, гуслях. В одному зі своїх творів Сковорода писав: “Музика – це втіха в журбі та розрада“.
За свій неабиякий хист до науки Сковорода вже у 12 років вступив на навчання до Київської братської школи, яка пізніше стане Києво-Могилянською академією, що вважалася одним із найкращих закладів освіти Європи в XVIII столітті.
Загалом Григорій вчився з перервами приблизно 15 років, так і не закінчивши повного курсу навчання. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом освіти. Більшість її студентів походила з небагатих сімей. До речі, специфікою тогочасної Києво-Могилянської академії було те, що вона давала освіту, але не готувала до якоїсь конкретної професії. Студенти могли залишити її будь-коли, а потім повернутися до навчання за рік-два або й десять. Це часто було зумовлено тим, що вони змушені були заробляти собі на життя. От і Сковорода не втрачав жодної можливості: спочатку пройшов відбір до придворної капели й поїхав до Петербурга, а потім отримав рекомендацію до Токайської комісії, що дала йому змогу побачити Європу.
Під час навчання та мандрівок філософ вивчив вісім іноземних мов: латину, грецьку, польську, німецьку, французьку, італійську, давньоєврейську, а також знав угорську. Він не просто міг спілкуватися ними, а й писав твори й листи.
Під час навчання в Києво-Могилянській академії 19-річний Григорій пройшов конкурсний відбір і став співаком у придворній капелі. Тож Сковорода перервав навчання і поїхав до Санкт-Петербурга. У придворній капелі Сковорода співав в операх, літургіях, на різних урочистостях. Там він розкрився ще і як композитор та отримав чин придворного уставника (людина, яка могла керувати хором), а в православних церквах “Херувимську пісню” співали за нотами Сковороди. Але й тут, попри можливість швидкої кар’єри, він не затримався.
Пробувши в хорі два роки, Григорій не витримує й знову повертається до Києво-Могилянської академії. Згодом Григорій вирішив пізнати для себе Європу, тому прийняв запрошення долучитися до комісії із закупівлі токайських вин для царського столу. Григорія взяли як перекладача та людину, яка добре обізнана в музиці. Так він потрапив до Угорщини, у місто Токай. Також Григорій побував у Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, а за деякими переказами ще й в Італії. Він відвідував лекції як вільний слухач у різних закордонних університетах.
Завдяки знанню мов, міг легко спілкуватися із викладачами та заводити нові знайомства. Саме під час подорожі Європою Сковорода сформувався як філософ. Тоді він почав глибоко вивчати Біблію, заглибився у філософію Сократа, Платона, Аристотеля тощо.
До речі, переказ про те, що Сковорода завжди носив із собою Біблію є малоймовірним. У своїх творах він цитує так звану Єлизаветинську Біблію, яка важила понад 10 кг, тому він фізично не міг носити її із собою. Однак Святе Письмо Сковорода знав напам’ять.
Свою кар’єру педагога філософ Сковорода почав у 1753 році в Переяславському колегіумі, де викладав поетику. Там він відзначився своєю демократичністю, не карав учнів та не бив різками. Він вважав, що примус завжди відштовхує, а навчання має бути “самоохотним”. Сковорода прагнув, щоб учні навчилися мислити та аналізувати. З такими прогресивними поглядами церковне середовище ніяк не могло змиритися, тому в Сковороди часто виникали конфлікти з адміністрацією закладів. Були випадки, коли його навіть звільняли.
Григорій Сковорода був талановитим педагогом, адже міг викликати любов до науки навіть у малого й розбещеного Василька, сина поміщика Степана Томари, до якого Григорія приставили як домашнього вчителя. Сковорода навчав хлопця грамоти, співів, арифметики. Його головним завданням було розкрити внутрішній світ дитини, зрозуміти його. Сковорода був переконаний, що навчання – це теж “сродність” (природний нахил), і не варто мучити нею проти волі.
Сковорода був вимогливий до своїх учнів, щоб стимулювати їх до самовдосконалення, але водночас прикипав до них душею. Його учні Михайло Ковалинський та Василь Томара були найкращими друзями Сковороди впродовж життя.
Філософ мав власну систему оцінювання – не ставив балів своїм учням. Її він розвинув під час викладання в Харківському колегіумі. Замість балів він давав коротку характеристику: учні, які найкраще знали матеріал, отримували від Сковороди “зверок вострий”, “вельми вострий”, “вострий”; потім йшли оцінки “вельми тямкий”, “досить тямкий”, “тямкий”; хто найгірше знав матеріал, отримував характеристику “тупуватий”, “тупий”, “вельми тупий” і “повне безглуздя”.
Багато учнів Сковороди змогли досягти успіху. Навіть сама освіта на Слобожанщині, де багато часу провів філософ, розвивалася завдяки його поглядам. Наприклад, Харківський університет, який нині має ім’я В. Н. Каразіна, збудували в основному за пожертви від учнів філософа та його знайомих. Філософ стверджує, що батьки мають простежити, до чого дитина має природний нахил, а вчителі мають цей нахил розвинути, вказати правильний шлях.
Однією з показових педагогічних притч на цю тему є “Вдячний Еродій”. У ній головними героями є мавпа Пішек, яка навчає своїх дітей усьому сучасному, та лелека Еродій, батьки якого дотримувалися природного виховання, розкривали в дитини вже закладені здібності й не силували читати те, що вона не хоче, а вчили вдячності до батьків і до самої природи. Сковорода каже: “Не вчи яблуню родити яблука: уже сама природа її навчила”.
У фіналі історії ми бачимо, як лелека доглядає своїх батьків у старості й вдячний за їхню науку. Натомість діти мавпи Пішека розбіглися хто куди, а вона потерпає від самотності.
Від 1769 року Григорій Савич обрав шлях мандрівного філософа й подорожував переважно Слобожанщиною до самої смерті. Він мандрував від одного до іншого маєтку тодішньої інтелігенції та своїх знайомих, серед яких були родини Мечникових, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Земборських тощо. Його охоче приймали й у домівках простого народу. Під час таких гостин філософ полюбляв проводити час серед природи, у садку, біля пасіки або джерела.
Зимував Сковорода переважно в монастирях, хоча сам відмовився від чернецтва та подальшої кар’єри. Вважав, що це забере його свободу. За весь цей час він не мав власного будинку, не створив сім’ї. Але у своїх самообмеженнях філософ почувався вільним від зайвих речей.
За переказом, коли Катерина II перебувала з візитом на Харківщині, то вирішила поспілкуватися із Григорієм Сковородою. Під час зустрічі вона запитала, чому він їй не вклонився, на що Григорій Савич відповів: “Ти сама хотіла на мене подивитися. А як ти мене роздивишся, якщо я удвоє зігнуся”. Однак за переконанням дослідника Леоніда Ушкалова, це лише легенда. Та навіть це підтверджує неординарність особистості Сковороди, адже про пересічних людей легенд не складають.
У листах до Михайла Ковалинського Сковорода радив учневі не вживати м’яса, бо воно “розпалює плоть”. Та й сам, за переказами, не вживав м’яса та риби. А деякі легенди стверджують, що їв тільки один раз на добу й лише після заходу сонця. Однак Сковорода не був цілковитим аскетом. Наприклад, він любив токайське вино, а в друзів просив привезти з-за кордону пармезану. Одягався просто, але зі смаком.
Спав філософ чотири години й прокидався з першими променями сонця. Здоровий спосіб життя і постійні мандри допомогли прожити йому 72 роки. Філософ описує одну містичну подію, яка трапилася з ним у Києві. Під час перебування в місті він відчув трупний сморід, незрозумілу тривогу і вирішив покинути Київ. Уже в дорозі його наздогнала звістка про те, що в місті сталася морова чума й загинуло багато людей. Тоді Сковорода зрозумів, що Бог захистив його і, вочевидь, зберіг його не просто так.
Легенд, пов’язаних з останніми днями Григорія Сковороди, дуже багато. Хтось пише, що мудрець самостійно викопав могилу й уклав її дубовим листям, а хтось додає містичні розмови, які начебто філософ провадив перед смертю. Але зрештою всі легенди сходяться на тому, що Сковорода відчував, що сили його покидають, тому й уклав реєстр своїх творів, найважливіші з яких позначав 3–4 зірочками.
За легендами, в останні дні Сковорода здійснив усі необхідні приготування, а ввечері, покинувши товариство, що зібралось у Пан-Іванівці, вийшов на пагорб із заступом, щоб викопати могилу. А вранці, коли господар маєтку прийшов покликати Григорія, то всі побачили, що Сковорода вже спочив вічним сном, відправившись в останню мандрівку.
Видатний український філософ, мандрівник, педагог, поет відійшов у вічність 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (сьогодні Сковородинівка, що на Харківщині). На надгробку, як і заповідав Сковорода, викарбували напис: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
Григорій Савич допомагає визначитися з найголовнішими питаннями: “Хто я?”, “Для чого прийшов у цей світ?”. Ідея сродної праці про усвідомлення свого покликання, про те, що не варто соромитися бути тим, ким ти є. “Усе, що потрібне людині, Бог створив легким”, – стверджує філософ.
Григорій Сковорода намагався знайти секрет щастя. Він говорить, що щастя полягає в самопізнанні: потрібно знайти самого себе і “відкрити для щастя свою теплу душу”. Неважливо, чи людина багата, скільки почестей та чинів вона має, якого вона віку, адже за Сковородою, щастя не залежить від цього.
«Філософія Григорія Сковороди – це філософія гідності, як основної засади життя», – писав український філософ Мирослав Попович.
Отже, його життя – це філософська творчість, завдяки якій він став культовою фігурою для українців. Загалом Сковорода написав 17 філософських творів і 7 перекладів. Найвідомішими є його твори «Сад божественних пісень», «Жінка Лотова», «Байки Харківські».
Немає коментарів:
Дописати коментар