Літературознавці впевнені, що, крім Шевченка, ні до, ні після Олександра Олеся рівних йому по силі поетичного таланту в українській історії не було. Іван Франко порівнював його вірші з музикою, Короленко називав його "українським Гейне", а Леся Українка зізналася, що не може більше писати лірику після Олександра Олеся.
Для України Кандиба був одним із пророків, які тонко відчувають свою країну, її переживання, біль і найменші інтонації. Читаючи вірші Олеся, сучасники навряд чи зможуть повірити в те, що написані вони були за багато років до подій Революції гідності. Він написав і про відродження країни, і про дивовижне відновлення потенціалу армії, і навіть горезвісну європейську "стурбованість" передбачав.
Батько Олеся Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, мати Олександра Василівна доглядала за дітьми. По батьківській лінії майбутній поет походив з чумаків, по материнській – з кріпаків.
У Білопіллі Олександр Кандиба закінчив початкову школу та двокласне училище. Був дуже здібною дитиною, в 4 роки він вже вмів читати. Уперше Олександр написав вірш у дев’ятирічному віці.
Найкращі роки дитинства, на думку поета, він провів у с. Верхосулка, нині Білопільського району, куди щоліта приїздив до маєтку батьків матері - Василя і Марфи Грищенків. Сім’я рано втратила батька, а згодом помер і батьків брат, дядько Василь, який матеріально підтримував осиротілу сім’ю.
У 1893 р. Кандиби переїхали до материних родичів у Суми. Олександра Василівна знімала перший поверх будинку на вулиці Петропавлівській. Саме цей будинок поет упродовж тривалого часу вважав за рідний. Звідси 1898 р. він поїхав на навчання до Деркачівської хліборобської школи.
"У 15 років мене віддали в Харківську хліборобську школу, середню школу. Там мої товариші і я стали видавати шкільний журнал «Комету», де я містив свої вірші по-українськи і російськи. Журнал був ілюстрований талановитими образками моїх товаришів. На 4–5 числі у моїх співредакторів відпала охота проводити далі журнал, і мені довелось самому бути і видавцем, і редактором, і автором. На 7 числі, здається, журнал припинив своє істнування".
Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це та прагнучи до знань, він самотужки вивчав болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі.
Писати вірші почав у 15 років, у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перший вірш Олександра Олеся був надрукований у 1905 році в альманасі «Багаття».
У 1902 році Олександр Кандиба вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за навчання, покинув інститут і працював практикантом на Миколаївському цукровому заводі П. Харитоненка. Там організував театр і виступав у різних п’єсах.
Із власних спогадів: "У 1903 році був на відкриттю пам’ятника Котляревського в Полтаві, де я побачив багато українських діячів із Великої України, і з Галичини. Там я познайомився з Іваном Липою, який зо мною так довго листувався, аж доки не збудив моєї національної свідомости і не переконався, що я вже не буду російським письменником".
Того ж року Олесь став студентом Харківського ветеринарного інституту і під час літніх канікул служив у земстві статистиком, зокрема у Слов’янську, де і познайомився з майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською, яка була слухачкою Бестужевських курсів. Згодом вони побралися. Ще до одруження, під час романтичних побачень, дівчина називала його не Сашком, а Олесем, і на згадку про цей чудовий час любові Олександр Іванович вибрав собі ніжний псевдонім Олександр Олесь.
Перша збірка «З журбою радість обнялась» побачила світ у 1907 році і принесла славу молодому поетові. Після виходу книжки він написав дружині: "Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане тобою, зробиться символом кохання?".
За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами. У 1909 році виходить друга збірка “Поезії”, що, як і перша, глибоко пройнята внутрішньою лірикою в поєднанні із суспільними настроями. Цими ж мотивами характеризуються наступні збірки: “Поезія” (1911), “Твори” (драматичні оповідання) (1914), “Поезія” (1917), присвячена національній революції. На думку Миколи Зерова, саме ці книги були найкращими в творчому доробку поета.
З вересня 1909 р. до лютого 1919 р. Олександр Олесь жив у Києві та Пущі-Водиці, працював ветеринарним лікарем на Київських міських скотобійнях, завідувачем відділами закупівлі худоби і коней Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, відділу реквізицій цукру в «Центроцукрі», редактором «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), секретарем редакції газети «Відродження» (до гетьманського перевороту), завідувачем літературного відділу газети «Трибуна», дивізійним ветеринарним лікарем 1-ої дивізії Українських січових стрільців (1918–1919), був членом Українського товариства ветеринарних лікарів (з 1917 р.).
У Києві Олександр Олесь відвідував театри, клуби, де збиралася українська інтелігенція, зустрічався з Лесею Українкою, М. Леонтовичем, М. Лисенком. У 1912 р. подорожує Гуцульщиною, отримує незабутні враження. Олександр Олесь зустрівся з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Франком. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав вірші про свої враження.
У 1919 році Олександр Олесь був призначений до складу дипломатичної місій як аташе в Угорщину. Коли ж в Угорщині була проголошена «диктатура пролетаріату», Олександр Олесь виїздить до Відня. Як гадалося, тимчасово, а виявилося – назавжди. У Києві залишилася дружина з сином. Українська республіка впала, і вже не було куди повертатися. Поет тужив, нудьгував, мучився.
Він особисто сприяв заснуванню Українського вільного університету (1921), надавши на цю справу в заставу наклад своєї книжки на суму більше 100 тис. крон. Поет друкувався в часописі «Воля», заснував журнали «На переломі» та «Сміх», був одним з організаторів і заступником голови Союзу українських журналістів і письменників, узяв участь у Міжнародному конгресі преси та Конгресі вільної думки, що відбулися 1921 р. у Празі. На чужині оспівував історичне минуле українського народу, захоплювався мудрістю князів Київської Русі, їх хоробрістю і мужністю, любов’ю до рідної землі. Багато творів присвятив дітям.
За кордоном Олександр перевидає свої поезії, редагує суспільно-літературний журнал “На переломі”, видає нові збірки: “На чужині” (1919), “Перезва” (1921), “Кому повім печаль мою” (1931), “Минуле України в піснях. Княжі часи” (1931). Поезія еміграції сповнена тугою, ностальгією за батьківщиною. Вірші збірки “Перезви” мають глибокий сатиричний зміст, адресований українській еміграції, неоднорідній у своїх поглядах. Через двозначність висловлювань книгу критикувала інтелігенція.
У лютому 1923 р. в Берліні відбулося возз’єднання родини Кандиб. Дружина Олеся Віра Антонівна із сином Олегом покинула Україну і провела спільно з чоловіком у німецькій столиці два місяці. 1 травня 1923 р. Олесь з родиною переїхав до Чехо-Словаччини, де провів завершальну частину свого життя.
У Празі Олександр Олесь став визначною постаттю в плеяді “празької школи”. У 1944 році він закінчив останній драматичний твір “На полонині”. Загибель сина Олега Ольжича в таборі Заксенхаузен у червні 1944 року остаточно підірвала здоров’я поета, 22 липня 1944 року Олександра Олеся не стало. Помираючи, поет просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища в Києві, щоб йому легше лежалося під своїм дерном…
29 липня 1944 року о 15:00, похований на Ольшанському цвинтарі, недалеко від могили Спиридона Черкасенка.
У 2014 році соцмережі заповнив вірш Олександра Олеся «Європа мовчала», написаний ще в далекому 1931 році.
Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала…
3 січня 2017 року, останки поета примусово ексгумувала чеська влада. За законами цієї країни після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі розміром у 20 тисяч чеських крон на 10 років (приблизно 20 тисяч гривень). Ренту за могилу Олеся платив за власною ініціативою громадянин Чехії і виходець з України Володимир Михайлишин. Проте коли Михайлишин помер, його син захотів поховати батька в могилі Олександра Олеся.
27 січня 2017-го прах Олександра Олеся та його дружини доставили з Праги, а 29, в День пам’яті загиблих під Крутами, після богослужіння у Володимирському соборі поховали на Лук'янівському цвинтарі в Києві.
На капсулі з прахом Олеся написані його рядки:
Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.
Немає коментарів:
Дописати коментар