Микола Хвильовий, справжнє прізвище Фітільов, — український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження Народився він 13 грудня 1893 року на території сучасної Сумської області в селищі Тростянці.
Про дитинство, сім'ю і взаємини з батьками
Микола був бентежною дитиною й підлітком.
Батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду й через свою революційну діяльність змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село. Як писав сам Хвильовий у "Короткій біографії", його батько був народний учитель, народник, мрійник та "у вищому ступені безалаберна людина"
Через це й через зловживання алкоголем, мати Хвильового розлучається з батьком і разом з дітьми, Миколою та його трьома сестрами і братом 1904 або 1905 року переїхала до сестри на хутір Зубівка. Саме подружжя Смаковських, тітка й дядько, у яких вони оселилися, а також ще одні материні родичі – подружжя Савичів — найбільше вплинули на освіту й формування світогляду Миколи. У Савичів не було дітей, тож уся любов дісталася Миколі; про близькість цих родинних взаємин свідчить і те, що пізніше, у середині 1920-х, Хвильовий забере до себе тітку, на тоді удову).
Щодо дитинства Миколи відомо дуже мало подробиць, окрім спогадів, що він дуже любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер. Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.
Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. На це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його “шалений” характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту.
У підлітковий період до становлення майбутнього письменника долучився батько, який тоді вчителював у Краснокутській ремісничій школі. Він познайомив Миколу з російською класичною літературою, зокрема народницькою, а також – з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще його вплив позначився на інтересі до революційних ідей.
У юнацькі роки Микола Фітільов захопився модним тоді Горьким і естетикою так званої “бродячої Русі”. Тож став волоцюгою, ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Коли була оголошена мобілізація, він повернувся на Харківщину, і батько влаштував його працювати в ремісничій школі.
Таким було його життя аж до початку Першої світової війни, поки майбутнього письменника призовного віку не заскочила загальна мобілізація.
Участь у Першій світовій
За свідченням самого Хвильового, на початку 1915 року він пішов добровольцем на війну й у складі маршової роти був відправлений на фронт. Служив рядовим у 325-му Царевському полку, разом з яким його шлях пролягав через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчився в Румунії.
"3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки Голгофи в квадраті", — так писав Хвильовий про свою участь у Першій світовій війні.
Лютнева революція 1917 року застала Миколу Хвильового в Румунії.
Після Жовтневого перевороту й розпаду Російської імперії він повернувся на батьківщину, де взяв активну участь у встановленні радянської влади у Слобідській Україні. Воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до КП(б)У й у складі політвідділу кінного корпусу продовжував службу на Кавказі.
Багато трагічного сталося з ним за цей час — загинув брат, комуніст-більшовик, Олександр Фітільов, найближчий помічник Хвильового швидко розчаровується в новій владі й пристає на іншу сторону, в одному з боїв гине весь його полк, а самого Хвильового кілька разів його арештовували й засуджували до страти, й лиш випадковості рятували йому життя.
У перший раз це була раптова перестрілка, під час якої Хвильовий тікає (решта арештантів були розстріляні), другий раз — від смерті порятувала "молоденька, чорноока комуністка", принаймні так переповідав ці події сам Микола Хвильовий.
Тією дівчиною була Юлія Уманцева, яку він через багато років зустріне в Харкові й котра згодом стане його другою дружиною.
Письменник!
Усе змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу, куди його завела служба, до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют — в журналі "Знання" за 1920 рік з’являється вірш "Я тепер покохав го́род…" за підписом "Стефан Кароль".
Більше того, письменник кардинально міняє своє життя й складається враження, що зі змінами псевдонімів (згодом він зупиниться на прізвищі "Хвильовий") він намагається викреслити свій "фітільовський період".
Щодо цього цікавий момент відзначав сучасник Хвильового Григорій Костюк, який писав, що Хвильовий зайвий раз не згадував свого військового минулого:
"Від кінця 1929 року до смерти Хвильового 13 травня 1933, я особисто був близький до вужчого середовища Хвильового. При тій чи іншій нагоді я чув різні пригадки про офіцерство й уенерівство Панча, про гайдамацтво Сосюри, його розстріл денікінцями й урятування чудом, про офіцерство й протиденікінське партизанство Куліша, про героїчний рейд Досвітнього в польське запілля, арешт і визволення, про санітарну службу гімназиста Смолича в армії УНР і УГА під час тифозної пошести 1919 року і щось подібне про багатьох інших.
Але про Хвильового — ні про організатора й воєнного керівника повстанським загоном, ні про його збройний виступ супроти військ УНР, ні про його якусь причетність до ЧК, ні про його комісарство в дивізії, — тобто про факти, які б мали його дуже підвищувати в очах офіційного радянського і партійного читача, — нічого не говорилося".
Про життєву драму, кохання і дочку
З Катериною Гащенко Хвильовий одружився в 1920 році, а наступного року народилася донька Іраїда.
Богодухів став тісним для Хвильового, і він переїхав до Харкова. Отримав кімнату в гуртожитку (нині – Палац праці). Катерина якось приїхала до нього, Миколи не було, а натомість, у його кімнаті застала якусь жінку. На цьому шлюб Миколи Фітільова й Катерини Гащенко закінчився.
Колишня дружина заборонила Хвильовому спілкуватися з донькою. І коли вдруге вийшла заміж, переписала дитину на прізвище нового чоловіка. Рідна донька Миколи Хвильового все життя прожила як Іраїда Дмитрівна Кривич.
Материна рідна сестра Євдокія Гащенко якось розповіла Іраїді, що її батько – не Дмитро, а Микола Хвильовий, показуючи хрестоматію з його портетом.
Хвильовий прагнув спілкування з донькою, але отримував відмови від колишньої дружини. Іраїда Дмитрівна згадувала такий епізод: у підлітковому віці вона займалася музикою, а Хвильовий вирішив зробити їй подарунок, купив великий білий рояль. Вони якраз тоді з матір’ю й вітчимом жили в Харкові. Так-от, той рояль везли через усе місто, утім, Катерина не дозволила дочці прийняти подарунок – і дорогий інструмент залишився на вулиці.
Донька, як і раніше її рідний батько, воювала – у роки Другої світової війни пішла доброволицею на фронт.
З другою дружиною Юлією Уманцевою Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. Вона стала прототипом головної героїні твору “Кіт у чоботях”.
У неї також була донька – Люба. І саме Любі Уманцевій, яка росла з Хвильовим, письменник заповів авторське право на свої твори.
У 1919 році Хвильового заарештувала НК (чекісти) – і справа йшла до трибуналу. Утім, від смерті його врятувала саме Юлія Уманцева, яка там працювала. Досвід ув’язнення в НК дав матеріал для його творчості.
Уже згодом вони перетнулися в Харкові й одружилися. Особливих відомостей про їхнє подружнє життя немає. У квартирі на вулиці Римарській їх жило четверо: Микола, Юлія, донька Люба й тітка Хвильового, дружина поміщика Савича.
Коли Хвильовий застрелився, донька Іраїда пішла на батьків похорон. Бабуся Єлисавета, мама Хвильового, їй сказала: “Ти за життя його не цілувала, то поцілуй хоч перед тим, як поховають”.
Цей спогад, як і фотографії з похорону, знімає питання спекуляцій щодо “матеревбивства”. Мовляв, новела “Я (Романтика)” – автобіографічна, і письменник застрелив свою матір. Насправді ж вона його пережила.
Про характер, одяг і поезію
У Хвильового був істеричний характер, він “заводився” з пів оберта. І специфіка ведення ним полеміки в так званій великій літературній дискусії теж свідчить про його вибуховий неврівноважений характер.
З іншого боку, Хвильового любили. І якби його характер був геть нестерпним, не було б такої підтримки, і він не був би лідером. Хоча були епізоди, коли в нього то не складалися взаємини з Василем Елланом-Блакитним, то він розсварився зі Сергієм Пилипенком, або ж коли близько товаришував із Валер’яном Поліщуком, а потім просто-таки заповзявся його словесно нищити.
Хвильовий не любив, коли хтось поряд теж проявляв лідерські риси.
Він мав коло комфортних для нього людей. У них були спільні зацікавлення, як-от література й полювання. Саме це коло створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті. Завдяки їм ми маємо явище, яке називаємо “червоний ренесанс” / “розстріляне Відродження”.
Водночас, не варто применшувати роль його опонента Сергія Пилипенка. Це були дві ключові фігури в Харкові. Якщо порівнювати їх, то для Пилипенка було характерним стратегічне мислення: реалізована ним концепція, зрештою, дала українській культурі шістдесятників, він заклав підвалини розвитку української культури в радянських умовах – і результати проявилися за 30 років.
Цікаво, що саме Пилипенко видав окремою книжкою першу серію памфлетів Хвильового, розуміючи, що порушені питання дуже важливі для розвитку культури й нації. І це при тому, що першою мішенню був якраз він зі своїми підопічними. Це – промовистий факт їхніх взаємин.
Найближче коло Хвильового – мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Потім це відіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі твердили, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів.
Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.
У Хвильового є вірш “Блакитний мед”, і я довго думав, що це дуже цікавий поетичний троп. Але виявилося, що блакитний мед існує, і коли він служив на північному Кавказі в Другій кінній армії, то міг бачити його. Це – мед із плантацій цикорію – він має відтінок блакитного кольору. Я дізнався це, коли дядько передав мені баночку меду, щоби мені краще працювалося над п’ятитомником Хвильового. І це було для мене відкриттям.
Із цим віршем пов’язана ще і прикра річ. Коли в 1990 році готували двотомник Хвильового, то чи упорядники, чи технічні працівники перекрутили одне слово. За правописом 1920-х років, грецька столиця писалася “Атени” (у вірші йдеться про давню Грецію, море), натомість у друк пішло “антени”. І понад 30 років читачі в Україні читали спотворену поезію.
Хвильовий був за кордоном, лікував туберкульоз. Він жив в Австрії, був у Німеччині. Приблизно в той час вийшли і твори Хвильового німецькою. Є свідчення про його відвідини Франції, але щодо їхньої правдивості є сумніви. Утім, замість того, щоби насолодитися перебуванням у Відні, Хвильовий був думками в Харкові, бо якраз тоді посилився тиск на ВАПЛІТЕ, а число однойменного журналу з другою частиною його роману “Вальдшнепи” було конфісковане.
Романтик, авангардист... й український націонал-комуніст
Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. У літературі він від початку починає шукати шляхи самостійності й окремішності організації саме українського літературного процесу — і спочатку це збігалося з політикою українізації, проголошеної партією в 1923 року.
Важко переоцінити роль Хвильового в створенні й діяльності об'єднань українських письменників того часу — це і Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і "Гарт", згодом студія "Урбіно" та врешті ВАПЛІТЕ.
"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник", — так у 1928 році писав літературознавець Володимир Коряк.
"Геть від Москви!"
Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.
У 1925 році він висунув гасло "Геть від Москви!", вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитися від копіювання російської культури за "московським шаблоном".
За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет "Україна чи Малоросія?" (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: "Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги".
Визначальною у памфлеті є думка:
"…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…".
Тоді про Хвильового говорили, що він "той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі". Про це пише літературознавець Григорій Костюк після першої зустрічі з письменником:"Непоказна середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина. Я глянув і остовпів. Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?"
Хвильовий говорив і про українську державність: "Україна доти буде пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.
Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу".
І про російську мову теж висловлювався:
"Виховувати пролетаріят виключно на російській мові — це значить, робити із нього "перевертнів-хахлів" з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державности ми позбавляємось примусової русифікації..."
"Дайош Європу!"
Треба відзначити, що Хвильовий не лише відрікався від шляху на Москву, а й показував напрямок руху — до Європи.
Його памфлети серій "Камо грядеши?" (1925), "Думки проти течії" (1926), "Апологети писаризму" (1926) відстоювали рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло "Дайош Європу!" було у першу чергу літературним, але цікаво, що в 1927-28 роках письменник побував на лікуванні в Берліні й Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.
"Микола Хвильовий фактично був лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Хвильовий розробив емоційну, але обґрунтовану концепцію культурної політики для європейської нації, яка стосувалась певних середовищ", – каже в інтерв’ю Радіо Свобода письменниця Оксана Забужко. Як вважає письменник Сергій Жадан, гасла Хвильового майже столітньої давнини виявились якраз напрочуд дуже потрібними для сучасної України. "Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт, і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні, формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу", – говорить Сергій Жадан.
Репресії
Після цих висловлювань і гасел у 1926-му Йосип Сталін році ініціював боротьбу з так званим "хвильовізмом". Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.
Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи викликали жорстку реакцію Кремля. Постановою політбюро ЦК КП(б)У від 15 травня 1927 літературна дискусія була припинена. Її ініціатори, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.
Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично питає:
"Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?"
Дослідник Хвильового, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період: "Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежесовано. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба. І тут саме заарештовують його близького приятеля Михайла Ялового. Хвильовий розуміє: невдовзі так буде з ним. Він зазирає у прірву і знаходить вихід: вибудовує драматургію високого і страшного спектаклю, яким кине виклик всім. Мішенню він не буде, не дочекаються, і він сам ставить крапку у своєму житті – 13 травня 1933".
Смерть
Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично й морально розбитим.
В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників "Слово", Хвильовий покінчив життя самогубством.
Твори та ім'я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.
Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували "парк культури й відпочинку".
"Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом" — пише Юрій Шаповал.
Сьогодні в Україні Хвильового пам'ятають, читають і перевидають. Наостанок згадаємо цитату митця, яка з роками лише набуває актуальності для українського народу: "Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.
Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру".
Більше про соціально-політичні та художньо-естетичні погляди Миколи Хвильового можна почитати в нарисі Ростислава Мельникова.
